Напади на жінок-журналісток – на жаль, сумна реальність в Україні. І таких випадків останніми роками істотно побільшало. Почастішали й атаки в Інтернеті: погрози авторкам резонансних розслідувань і журналісткам, які висвітлюють події в зоні проведення Операції об’єднаних сил. Як боротися з проблемою, до кого звертатися жертвам цькування? Про це йшлося під час круглого столу в прес-центрі Національної спілки журналістів України.
«Онлайн-безпека журналісток. Загрози і вплив на свободу вираження думок» – уже з самої назви цього заходу зрозуміло, чим обертається тиск на ЗМІ: самоцензура, страх порушувати певні теми тощо. Як зазначила перший секретар НСЖУ Ліна Кущ, це явище – онлайн-атаки – поширене не тільки в Україні. За статистикою, яку наводять колеги з міжнародних організацій, загалом у Європі журналісткам надходить утричі більше погроз через Інтернет, ніж чоловікам.
Голова творчої спілки Сергій Томіленко зазначив, що питання фізичної безпеки й захист прав працівників преси – це один з пріоритетів організації. Фіксується дедалі більше випадків, пов’язаних із утисками журналістів. «Наші партнери, зокрема представник ОБСЄ в Україні Арлем Дезір і колеги з інших міжнародних організацій, наголошують: якщо не боротися з онлайн-атаками, то вони переростуть у небезпечніші прояви. В умовах України ми бачимо, на жаль, і онлайн-атаки на журналістів, і фізичні напади», – наголосив очільник НСЖУ.
Цькування – на жаль, невід’ємна частина професійного життя журналіста, вважає власкор «Новой газеты» в Україні Ольга Мусафірова: «З власного професійного досвіду й зі спілкування з колегами знаю: найбільше зазнають професійного булінгу журналістки, коли висловлюють гострі, критичні, думки з приводу того, що відбувається на передовій чи в «сірій» зоні ООС». Тему далі розкрила представниця ГО «Інформаційна безпека» Тетяна Попова, яка й сама впродовж професійної кар’єри це пережила – навіть мусила звільнитися з посади. «Усе те припало на роки моєї роботи в Міністерстві інформаційної політики: через професійну діяльність надходили страшні погрози, що стосувалися життя й безпеки моєї сім’ї, зокрема донечки, якій на той час було лише чотири роки, – розповіла Тетяна. – Подала заяву до правоохоронних органів, проте належної реакції не було... Переживаючи за власну безпеку, а головне – за безпеку рідних, мусила піти з роботи. А щодо нинішніх реалій, то знаю: часто надходять погрози журналісткам, які проводять розслідування й оприлюднюють гострі матеріали».
Телеведуча Яніна Соколова додала, що й для неї особисто та для її творчої команди булінг – частина життя: «Щотижня отримую повідомлення на зразок: «осталось недолго», «ты не выйдешь из подъезда», «кирпич уже ждет твое авто»… Дуже прикро це читати, але мене не залякати. Про погрози інформую правоохоронні органи й раджу своїм колегам не ігнорувати такі речі».
Особливо вразливі до погроз журналістки-розслідувачки, які живуть і працюють у невеличких містах. Про вплив таких атак на професійне й особисте життя добре знає волинська журналістка Аріна Крапка: «Луцьк, де мені довелося працювати тривалий час, відносно невелике місто, там усі одне одного знають. Отож робити щось сміливе, казати правду та йти проти всіх – досить небезпечно: завжди знайдуться охочі дискредитувати тебе й знецінити твою роботу. Погрози, які мені надходили, можна поділити на дві категорії: перша стосується матеріалів-розслідувань, друга – гендерної тематики». Аріна Крапка після низки погроз, пов’язаних, зокрема і з матеріалами щодо незаконного видобутку бурштину, мусила звертатися до поліції та прокуратури. «Правоохоронці запевняли, що все тримають під контролем, хоча насправді погрози й далі надходили, – каже журналістка. – Зрештою, через хвилю агресії, яка на мене котилася тривалий час, відчула, що більше не можу так жити, втомилася, тому вирішила поїхати з рідного Луцька до столиці».
Схоже довелося пережити й Марині Курапцевій, яка також тривалий час працювала в невеликих містах на Донеччині: «Ще до війни відчула, що означає жити в умовах, де на тебе, з одного боку, тиснуть і нав’язують свої думки, а з другого, не знаєш, де подітися, бо тут лише дві газети й нікому не потрібна журналістка, яка має сміливість готувати об’єктивні матеріали та висловлювати власну позицію. Замість підтримки чула лише фрази: «от нащо воно тобі, ти ж дівчина, пиши про щось мирне-спокійне, не лізь у гострі теми», – розповідає пані Марина. – Натомість про погрози й атаки журналісти в провінції не звикли говорити на загал чи повідомляти поліції. На це заплющують очі, хоче це дуже неправильно – свої права треба захищати, а ще – боротися за суспільство, в якому свобода слова – не пусті слова».
У коментарі прес-службі НСЖУ учасниця круглого столу, голова Профспілки працівників культури України Людмила Перелигіна зазначила, що треба дати посил владі, уповноваженому Верховної Ради України з прав людини негайно активізувати виконання прийнятих стандартів з безпеки журналістів і боротьби з насильством проти жінок. «Крім того, на часі провести нарешті парламентські слухання з питань фізичної безпеки журналістів та свободи слова – пропоную від нашого зібрання звернутися з цією вимогою до Верховної Ради», – сказала Людмила Перелигіна.
Національна спілка журналістів України за підсумками проведеного круглого столу готує рекомендації журналісткам, як протистояти цькуванням і убезпечити себе від нападів.
Світлана Лазарєва,
Сергій Шевченко
Фото авторів