ЛЕОНІД СТУПАК: «МИ ПРОСТО ВИКОНУВАЛИ СВОЮ РОБОТУ»

 

 

Ступак

 

 

Тридцять три роки тому сталася найбільша в історії атомної енергетики техногенна катастрофа. О 1 годині 23 хвилини 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції в ході проектного випробування турбогенератора сталася серія вибухів, які повністю зруйнували реактор.

 

— Леоніде Андрійовичу, коли саме Ви дізналися про аварію на ЧАЕС?

Про аварію я дізнався, як і всі, із засобів масової інформації. Безумовно, тоді не всю інформацію нам давали дотепно, мало хто розумів, що сталося. І лише трохи пізніше стало зрозуміло, що не все там так просто. Проте, коли в Києві відбувався традиційна щорічна першотравнева демонстрація, дітей масово вивозили з міста та області в інші регіони колишнього Радянського Союзу.

— А де Ви тоді працювали?

            В той час я був інструктором організаційного відділу Облсовпрофу, нинішнього Об’єднання профспілок Харківської області.

— І як же Ви потрапили до Чорнобилю? Як рідні віднеслися до такого відрядження?

Мені вже виповнилося 35 років, у мене була сім’я та підростали дві доньки. А серед людей ширилися чутки, що до Чорнобиля не беруть тих, хто не має дітей. Тобто повністю підпадав під призов. Я був військовозобов’язаним, лейтенантом запасу. І був призваний військкоматом на службу. Звичайно, мої рідні були дуже стурбовані, переживали та відмовляли їхати, але я був вихований у старих традиціях – якщо не я, то хто ж?

— А чи були такі люди, які, відмовлялися їхати до Чорнобилю?

Напевно ж були, хтось знав більше, у когось були можливості уникнути призову, але серед моїх знайомих таких не було. Та й взагалі, в ті роки було якось не прийнято ховатися за спини інших. Це потім, через декілька років перед розпадом Союзу, хлопці з небажанням йшли до армії, або як-то кажуть «косили» від неї і не бачили в цьому нічого поганого.

— Довго Ви пробули в Чорнобилі?

            З 16 травня до 29 липня 1987 року. Майже два з половиною місяця.

— Пам’ятаєте свій приїзд до Чорнобильської зони?

            Так, звісно. Я прибув до Білої Церкви, де був так званий пересильний пункт, де ми були розподілені за підрозділами, видана військова форма, проведені попередні інструктивні заняття. А потім нас було відправлено в розташування військової частини в селі Оране Іванківського району, там нас розквартирували, ми познайомилися з особовим складом, керівництвом, там було поставлене завдання підрозділам.

— Який був рівень радіації у зоні Вашої відповідальності?

            Тоді вже минув рік після вибуху та першого викиду радіоактивного бруду в повітря. Але над кратером «світило» 600 рентген, а в самій зоні Чорнобильської станції на той час - по різному – від 3 до 50, в залежності від ступеню ураженості території та віддаленості від четвертого енергоблоку.

— Яка у Вас була посада? В чому полягала Ваша робота та яке завдання було у Вашого підрозділу?

               Моя посада мала назву заступник командира роти з політичної частини автомобільного батальйону. Була така посада в ті часи, нині це – заступник командира з виховної роботи. Моїм основним завданням було організація і проведення виховної роботи, підтримка високої військової дисципліни, морально-психологічного стану роти, забезпечення бойової готовності та повсякденної діяльності особового складу роти, а також інформаційна, культурно-виховна робота та дозвілля військовослужбовців. По суті, я весь час знаходився з особовим складом, починаючи з підйому і закінчуючи відбоєм. Завданням мого підрозділу було проведення робіт зі зниження радіаційного зараження, яке було на станції. Ще це таке? Раніш просто на території станції був виритий глибоченний котлован, так званий могильник. Туди бульдозерами згрібали та скидали буквально все. Грунт, уламки будівель, розбиту та заражену техніку, сміття тощо. Найбільше всього дісталося звичайно тим хлопцям, які скидали уран із даху електростанції. Там доза випромінювання була дуже висока. Нашим завданням було також транспортування бетонних плит та радіоактивного сміття до ще одного могильнику, який був розташований за 30 км від станції. Був випадок, коли мої бійці вивозили зі станції робота-бульдозера. Така техніка використовувалася у найнебезпечніших місцях. Вони очищували дах від радіоактивного сміття та скидали його в провал, що утворився в місті вибуху четвертого енергоблоку станції, звідкіль йшла дика радіація у декілька тисяч рентген на годину, куди людині, навіть зазирнути було смертельно небезпечно. Розумієте яку дозу радіації отримував такий робот? Так ось, його ми й транспортували на «вічне збереження» до могильнику. І це було вкрай небезпечно. Цей смертельний вантаж водії перевозили на освинцьованих вантажівках, переважно на КАМАЗах, причому кожна людина перебувала за кермом не більше десяти хвилин, щоб не отримати підвищену дозу опромінення. Моя рота була задіяна також на роботах на ЧРЕБФ – Чорнобильській ремонтно-експлуатаційній базі флоту, звідкіля ми вивозили заражені частини будівель – в основному дерев’яні колоди та балки.

— Чи були ліквідатори, які працювали в зоні, забезпечені усім необхідним оснащенням?

            На той момент, коли я прибув на ЧАЕС, вважаю, що матеріальне забезпечення було нормальне, але не будемо забувати масштаби аварії та її специфіку. Техніка, обмундирування, навіть шанцевий інструмент, дуже швидко набирав рентгени та підлягав негайному знищенню та заміні. Спочатку, звичайно, не вистачало оснащення, але у 87-му ми були забезпечені всім необхідним, хіба, як на мою думку, не вистачало освинцьованого транспорту, але це я можу визначити за своїм напрямком роботи на ЧАЕС. Скажу ще, що не вистачало у повному обсязі дозиметричних приборів, тому часто вимірювати дозу опромінення точно було дуже складно.

— Тяжко було працювати в таких умовах?

            Дійсно, мені випав дуже спекотний час перебування в Чорнобилі. А людям, які працювали в спеціальних захисних костюмах, було взагалі дуже важко. Люди працювали на межі своїх можливостей. В мої обов’язки входило також щоденне інструктування особового складу щодо безпеки життєдіяльності. Тут і попередження травматизму і дотримання правил безпеки і заходи з особистої гігієни і багато чого іншого. Крім того, я мусив інформувати підлеглих про головні події в країні та за її межами. Особливо цікавило людей, що пишуть в газетах про аварію, а там, самі розумієте, були лише сухі офіційні повідомлення, або взагалі нічого. Паніка в країні не була потрібна уряду.

— Чи було в ті дні усвідомлення масштабів катастрофи І чи був чіткий план дій і розуміння того, що взагалі потрібно робити?

Знаєте, такої страшної трагедії планета Земля ще не пререживала. Руйнування мало вибуховий характер, реактор був повністю знищений і в довкілля було викинуто величезну кількість радіоактивних речовин. Відбувся викид потужністю в триста Хиросім. І на думку багатьох людей ця подія і особливо офіційна реакція, що була продемонстрована урядом СРСР, стала однією з першопричин розпаду Союзу.

Щодо чіткого плану дій, то дотепер ведуться дебати, як треба було поступати і що робити зі станцією нині. У перші дні основні зусилля були направлені на зниження радіоактивних викидів із зруйнованого реактора і запобігання ще серйознішим наслідкам. Були серйозні побоювання, що через залишкове тепловиділення в паливі, що залишається в реакторі, станеться розплавлення активної зони. Розплавлена речовина могла б проникнути в затоплене приміщення під реактором і викликати ще один вибух з великим викидом радіоактивності. Воду з цих приміщень відкачали. Також були прийняті заходи для того, щоб запобігти проникненню розплавленої речовини в грунт під реактором. Для запобігання зараження ґрунтових вод і ріки Дніпро навколо станції була споруджена захисна стіна, глибина якої місцями доходила до 30 метрів. Також були насипані дамби на річці Прип'ять.

            Потім почалися роботи з очищення території і поховання зруйнованого реактора. Довкола 4-го блоку був побудований бетонний «саркофаг» Оскільки було вирішено запустити 1-й, 2-й і 3-й блок станції, радіоактивні уламки, розкидані територією ЧАЕС і на даху машинного залу були прибрані всередину саркофага або забетоновані. У приміщеннях трьох енергоблоків проводилася дезактивація. Будівництво першого саркофагу було завершене наприкінці 1986 року.

Далі проводилося розчищення території зони від радіоактивного сміття, його поховання та процес дезактивації території. Так, було важко, але ми розуміли, що від нас залежить майбутнє наших рідних, наших дітей і кожен з нас на своєму місті робив свою справу, ми просто виконували свою роботу.

— Чи було Вам страшно?

Ні, страшно не було, не було і явних симптом загрози здоров’ю. Все страшне проявиться пізніше. А так - тільки трошки дерло в горі, на що ми майже не звертали уваги. Взагалі, хлопці у нас були дорослі, здорові, усі після служби в армії, тому ніхто не скаржився і не потребував до себе особливої уваги. В таких умовах, люди живуть як одна велика родина, допомагаючи один одному та намагаючись не помічати труднощів та тимчасових незручностей.

Як на Вашу думку, багато було допущено помилок? Чи можна було мінімізувати наслідки катастрофи?

Існують версії, і я з окремими повністю згоден, що був недосконалим проект Чорнобильської АЕС, якому не було альтернативи, були також недоліки у роботі реактора та людський фактор. Крім того неабияку «допомогу» надала так би мовити керуюча і спрямовуюча роль КПРС, тому що в ті часи не виконати наказу партії, у якої все було під контролем, було неможливо. Були допущені також помилки під час ліквідації аварії, наприклад, спочатку для зниження температури реактору, по охолоджуючим каналам, що огинають станцію, були пущені пожежні катери, які пускали воду на стіни станції, але відразу зрозуміли свою помилку – вода миттєво перетворюється у радіоактивний пар і підіймається в повітря. Надалі гасили реактор піском за допомогою гелікоптерів. Деякі вчені припускають, що можна було не будувати саркофаг, а поховати станцію під великим курганом піску та забути про неї на тисячоліття, тим самим мінімізувати людські втрати. Але ми знаємо, що тоді сподівалися запустити третій реактор, проте згодом відмовилися від цього. Зараз ми можемо припускати, що завгодно, в той час треба було діяти швидко і ефективно.

— Яку дозу опромінювання Ви отримали? Як потім перебування на ЧАЕС сказалося на Вашому здоров’ї?

             У моєму військовому квитку стоїть офіційна відмітка – 9,91 р., але це дуже умовно. Більше ніж 10 рентген ніхто б у ті часи не написав. Добова допустима доза була 0,5 рентгену. Якщо доза опромінення була більшою, то людина викликалася до особового відділу та давала письмові пояснення. У мене був такий випадок, коли водій за зміну «нахватався» близько 2 рентгенів. Він працював на могильнику і дозиметр висвітив реальні показники. Тоді не у кожного були дозиметри, видавався тільки один на групу. Люди не відчували небезпеки, страху не було. Наслідки з'явилися потім. Перш за все онкологія, захворювання очей, серцево-судинні захворювання, зниження імунітету та багато інших. Звичайно, не минула і мене така доля. Маю цілий букет неприємних болячок, з котрими борюся весь час.

 

 — Скажіть будь ласка, а яке найбільше яскраве враження у вас залишилося від Чорнобиля?

            Більш усього мене вразила сама станція. Її розміри та масштаби катастрофи. Я тоді замислився, як високо піднялася думка людська і в той же час яка ж безпорадна та беззахисна людина перед ядерною стихією. Один невірний крок людини – і може статися велика трагедія.

— Як Ви ставитися до того, що на території Чорнобиля з’явився могильник для поховання ядерних відходів

            З одного боку – це нормально, такий могильник повинен бути, але хотілося би, щоб десь подалі від нас. І хоча фахівці стверджують, що цей могильник є безпечним, ми бачимо, як мегаполіс Київ стрімко розростається і ніхто не може дати стовідсоткову гарантію, що несподіване невірне втручання природних явищ або людського фактору в «життя» цього могильника не створить нового більш страшного лиха.

— А як щодо туризму до Чорнобильської зони?

            Я вважаю, що це пізнавально подивитися, що сталося з містом більш ніж через 30 років. Чорнобильська зона – найбільша в Європі територія, де практично немає людей. І на багато років уперед можна бути впевненим, що господарська діяльність на більшості території зони не розвиватиметься. Люди ще дуже нескоро повернуться туди жити. Тож то такого туризму ставлюся позитивно, але й туристи повинні ставитися до такої екскурсії з розумінням, адже не скрізь вони можуть побувати в цій зоні. Крім того, не потрібно привозити відтіль додому «сувеніри» у вигляді місцевих артефактів.

— Леоніде Андрійовичу, що для Вас особисто означає Чорнобиль?

            Хоча перебування в Чорнобильській зоні – це незначна частина мого життя, але вона для мене має дуже велике значення. Там дуже швидко проявляються найкращі якості людини, там я відчув, що таке справжня чоловіча дружба. Там я познайомився з прекрасними людьми, з якими я спілкуюсь і по сей день. На жаль, багато з них вже пішли життя – такі наслідки Чорнобиля. Але головне, над чим я вперше замислився, перебуваючи саме там, в Чорнобильській зоні, наскільки крихкий наш світ і як легко його втратити, коли страшенна сила атома вийде з-під контролю. Це люди повинні пам’ятати завжди.

— Як Ви вважаєте, які уроки повинна винести Україна та світове суспільство із Чорнобильської катастрофи

 

           «Чорнобиль» - це слово, яке нам всім хотілося б забути. Не тільки слово, але і все, що нагадує про це. Воно немов оповите зловісною чорної аурою, як і ті події, що пов'язані з ним. Але, на жаль, це неможливо. Адже просто забувши історичні факти, сам хід історії змінити нереально. За 33 роки після Чорнобиля виросло ціле покоління, у якого немає спогадів, пов'язаних з подіями, що відбулися в той «чорний» день. Деякі вважають, що це вже в минулому. Але це не так. Треба вчитися робити висновки з того, що сталося, адже забуття може привести до нових, ще більш серйозних техногенних та екологічних катастроф. Помилки такого роду виправити не можна. Інцидент, що стався в Японії, свідчить про те, що серйозні аварії, пов'язані з ядерною енергетикою можуть трапитися і у високорозвинених промислових країнах.

 

               Минуло вже багато років від тієї страшної трагедії. Але забувати про це ми не маємо права. Адже це - як війна, може торкнутися кожного з нас. Радіація нікого не обходить стороною - це повітря, яким ми дихаємо, вода, яку ми п'ємо, земля, з якої збираємо врожай. І якщо ми будемо пам'ятати про Чорнобиль, то він ніколи не повториться.

 

 

 

Бесіду вів Олесь Леміщенко, редактор газети «Солідарність»

 

 

Ступак1

 

Ступак2

 

Ступак3

 

Ступак4

 

Ступак5

 

Ступак6

Архiв
<< < Липень 2019 > >>
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Не
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31