Ситуація із зайнятістю на підприємствах гірничо-металургійного комплексу України погіршується разом зі станом самої галузі.
Постійні зупинки виробництва через російські атаки, економічні, енергетичні та логістичні проблеми, брак обігових коштів змушують підприємства скорочувати персонал.
Найбільше скорочення відбулося на Дніпровському металургійному заводі, де чисельність працюючих зменшилася майже вдвічі, з 885 до 459 осіб (до повномасштабної війни було близько 2,9 тисяч працюючих).
Марганецький ГЗК та Криворізький залізорудний комбінат втратили понад 31% трудового колективу, «Кривбасвибухпром» – 26%, Інгулецький ГЗК – майже чверть.
Куди пішли ці люди?
Певна частина звернулася до центру зайнятості.
Однак, попри зусилля Державної служби зайнятості, загальний принцип її роботи недостатньо сприяє збереженню кадрів, особливо в прифронтових регіонах. Максимальний розмір допомоги по безробіттю обмежений і прив'язаний до мінімальної зарплати (наразі це 8647 грн), а загальна тривалість виплат для більшості безробітних становить лише 90 календарних днів.
Тобто втрачений дохід майже не компенсується, а часу, щоб оговтатися від звільнення та спокійно взятися за пошук нового місця, немає.
Зате є обов’язок відгукуватися на всі вакансії, навіть дуже умовно підходящі, – дві відмови і людину позбавляють статусу безробітного разом із припиненням виплат. Хтось працевлаштувався на інші підприємства галузі.
У першому півріччі 2026 року в Дніпрі більш-менш стабільно працювали і мали вакансії Інтерпайп Нижньодніпровський трубопрокатний завод та Дніпрометиз ТАС.
У Кривому Розі наймав рудник «Суха Балка», у Запоріжжі «Запоріжкокс» та «Запоріжсталь» збільшили штат на 10,8% та 5,1% відповідно.
Але, коли йдеться про масове вивільнення, сподіватися, що такий сценарій реальний для всіх, або хоча б для більшості, не варто. Потрібної кількості співставних робочих місць для представників різних професій, зокрема специфічних, очікувано не знаходиться.
Відповідно, значна частка тих, кого звільнили, постає перед необхідністю змінювати сферу чи регіон.
Так занепадають міста, які навіть не зазнали окупації. І звільнені – тільки верхівка, видима частина айсбергу.
Крім них, багато працівників ГМК наразі формально залишаються зайнятими, але через проблеми на підприємствах перебувають у тривалих простоях. Це призводить до суттєвих втрат у заробітках, а головне – залишає людей у «підвішеному стані».
Це по суті «приховане безробіття», бо продуктивною зайнятістю режим роботи «одна година на тиждень» точно назвати не можна. Так, для цієї категорії існує допомога по частковому безробіттю.
Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 червня 2022 р. №702, дозволяє застосовувати її механізм у разі зупинення або скорочення виробництва з причин економічного або технологічного характеру, виникнення надзвичайної ситуації, введення надзвичайного або воєнного стану.
Водночас його можливості суттєво обмежують досить жорсткі умови надання, серед яких – охоплення зупиненням або скороченням виробництва не менш як 20% чисельності працівників, у яких скорочення робочого часу та заробітної плати становить 30% і більше на місяць, та розмір.
Максимальна виплата допомоги по частковому безробіттю на одного працівника не може перевищувати 50% мінімальної заробітної плати – це всього 4323,50 грн на місяць.
На більшості підприємств ГМК заробітна плата перевищує 28 – 30 тис грн, тож навіть максимальна допомога по частковому безробіттю для середньостатистичного металурга становить приблизно 13-15% його середньої зарплати з повною занятістю. Чи дозволяють такі кошти чекати, коли підприємство відновить роботу?
Авжеж, ні. Багато хто відверто каже: залишаюсь, поки не знайду альтернативний варіант, при цьому більшість розглядає опції переїзду та перекваліфікації. Особливо це доречно для прифронтових регіонів – поїхавши звідти, ще й перестаєш повсякчас наражатись на військові ризики.
Зрозуміло, що коли йдеться про підтримку безробітних, це перш за все питання наявності коштів. Їх так чи інакше доводиться витрачати, лише постає вибір, яким саме чином: або на виплати тим, хто вже постраждав постфактум – наприклад, на створення нових робочих місць в малому бізнесі, або на упередження проблем і недопущення поглиблення кризових явищ.
Якщо роботодавці в ГМК протягом десятиліть сплачували єдиний внесок за своїх працівників, наповнюючи бюджет Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, то невже зараз критичним для бюджету Фонду стане масштабування програми виплат на часткове безробіття?
Так, бюджет на цю програму в 2026 році був сміховинний – 45 млн грн, що приблизно вп’ятеро менше за фонд оплати праці одного металургійного комбінату, тому говорити про її значний вплив не доводиться. Тож які пріоритети політики зайнятості? Чи можуть ними вважатися міфічні програми створення нових робочих місць переважно у малому бізнесі при мовчазному спостереженні за зникненням промислових підприємств та галузей?
А можливо, значно перспективніше буде допомагати підприємствам, щоб вони працювали, забезпечуючи збереження робочих місць?
Для цього мають бути акумульовані всі ресурси, зокрема і кошти Фонду. На п’ятому році повномасштабної війни дивитися у майбутнє з оптимізмом складно.
Але всім, хто планує і надалі жити в Україні, зрозуміло: нам потрібно не лише вистояти сьогодні, але й зберегти потенціал для «завтра».
Посилання на матеріал: https://blog.liga.net/user/boverkovskyi/article/60153
Богдан Оверковський
Голова Профспілки металургів і гірників України