УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 РОКІВ І СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ

ПУ-01

 

ІСТОРИЧНИЙ НАРИC.

 

Українська революція 1917-1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го. У всіх регіонах України підіймався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські організації, активно йшов процес утворення профспілок та фабрично-заводських комітетів.

У цей період під тиском революційних подій змінювалася сама політична свідомість українців і національної політичної еліти, які в короткий термін пройшли шлях від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державності.

Після Лютневої буржуазної революції 1917 року профспілковий рух як невід’ємна складова частина робітничого руху став одним з визначальних факторів грандіозних соціально-економічних перетворень, які виникали при розвалі Російської імперії та утворенні української державності доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР.

 

 

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОФСПІЛОК У ДОБУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

(ЛЮТИЙ 2017 КВІТЕНЬ 1918 РР.)

 

На хвилі національного піднесення у березні 1917 року була утворена Українська Центральна Рада (УЦР) на чолі з Михайлом Грушевським. 10 червня 1917 року вона виголосила I Універсал, де зазначалося про необхідність організації автономії України. 15 червня цього ж року II Універсалом було створено Генеральний Секретаріат як її виконавчий орган. Увесь час його головою був Володимир Винниченко. Кількісний та персональний склад першого українського Уряду неодноразово змінювався.

У цей період одночасно із створенням рад як органів державної влади робітники переважно стихійно утворювали організації для ведення економічної боротьби у формі робітничих фабрично-заводських комітетів та професійні спілки. Їх основними вимогами були: введення 8-годинного робочого дня, підвищення оплати праці. Ними вживалися заходи для боротьби з голодом. Вони намагалися встановити робочий контроль над виробництвом. Кількість і чисельність профспілок, які створювалися переважно в промислових центрах України, невпинно зростали. Так, до кінця 1917 року в Харкові їх чисельність зросла до 50 тис. осіб, в Одесі – до 40 тис., Києві – 65,7 тис. Загалом по Україні кількість профспілок зросла до 150, і вони об’єднували в своїх лавах більш ніж півмільйона працівників. Відновлювали свою діяльність Центральні бюро, що пізніше почали називатися Радами професійних спілок.

Важливою формою організації робітників на виробництві стали фабрично-заводські комітети, що масово створювалися на підприємствах України. Вони будувалися за виробничим принципом за межами профспілкового руху. Восени 1917 року практично всі політичні партії і рухи намагалися посилити свій вплив на профспілки. Найзапекліша боротьба розгорнулася між більшовиками та меншовиками, що призвело до того, що в 1917 році як в Україні, так і Росії відбулося організаційне розмежування революційного і реформістського напрямів у робітничому русі через протиборство соціал-демократичних партій.

Із зміцненням профспілок їх члени все частіше висували соціально-економічні вимоги. У боротьбі за права робітників вони вдавалися до масових страйків і акцій протесту, ставали суб’єктами регулювання трудових відносин.

Для вирішення трудових спорів в Україні після створення Генерального Секретаріату розпочав роботу департамент взаємовідносин між працею і капіталом, який зосередив основну увагу на цукровій, гірничій та дрібній промисловості. Переважна більшість конфліктів стосувалася підвищення заробітної плати та встановлення її гарантованого мінімуму. Протягом усього існування Української Центральної Ради трудові відносини та соціальні конфлікти врегульовувалися колективними договорами, які зарекомендували себе як дієвий інструмент і визначали взаємні зобов’язання сторін. Тлумачення спірних питань знаходило вирішення у примирних камерах, які створювалися на місцях із представників профспілок і роботодавців, їх рішення були обов’язковими для обох сторін. Якщо сторони не знаходили консенсусу на місцях, вирішення справи передавалося до Центральної примирної камери, і лише після цього в справу втручалися судові органи.

У початковий період своєї діяльності Центральній Раді, пов’язаній угодами з Тимчасовим урядом, небагато вдалося зробити для вирішення нагальних питань соціально-економічного устрою в Україні. Після захоплення влади більшовиками в Петрограді сподівання на демократичний устрій у Росії поступово згасали. 7 листопада 1917 року III Універсалом Української Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Генеральний Секретаріат став органом вищої виконавчої влади в Україні. Ним були закладені основи внутрішньої і зовнішньої політики УНР, визначені межі території України, які наприкінці 1917 року визнали провідні світові держави та більшовицька Росія.

Незважаючи на складні політичні та соціально-економічні умови УЦР після ІІІ Універсалу почала всебічно підтримувати робітничий рух і сприяла об’єднавчим процесам серед профспілок. Це ілюструє скликаний у Києві 11-14 липня 1917 року Всеукраїнський робітничий з’їзд для створення національного республіканського профцентру, який обрав Всеукраїнську раду робітничих депутатів. Прийнята з’їздом «Резолюція в справах організацій» стала програмною для розгортання профспілкового будівництва. На вимогу з’їзду УЦР було створено Генеральний секретаріат праці, який після довгих дискусій 12 листопада очолив член УСДРП, голова Всеукраїнської Ради робітничих депутатів М. Порш. Його призначення підкреслює зміну позиції Центральної Ради щодо вирішення соціально-економічних питань.

Універсалом Українська Центральна Рада у січні 1918 року проголосила Незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою українського народу». У тексті Універсалу УЦР також визначила свою позицію щодо реформування земельної власності, проведення конверсії оборонної промисловості. Держава брала на себе керівництво торгівлею, встановлювався контроль за банками та нагляд за зовнішньою торгівлею. З метою соціального захисту інвалідів та безробітних Урядові доручалось вжити заходів для розвитку національної промисловості, створення додаткових робочих місць.

З набуттям незалежності змінилася і назва українського Уряду. 11 січня 1918 року Генеральний Секретаріат був перейменований у Раду Народних Міністрів. 18 січня Українська Центральна Рада затвердила склад Ради Народних Міністрів на чолі з Всеволодом Голубовичем. На відміну від першого Уряду, де найбільш впливовою силою були українські соціал-демократи, в новому переважали українські есери. У створеному Уряді М. Порш залишився як військовий міністр, а Міністерство праці очолив Л. Михайлів, відомий український державний і політичний діяч.

На жаль, мирний поступ становлення молодої Української держави був перерваний більшовицькою агресію з боку Росії. Захисники Вітчизни виявили небувалий героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, але, врешті-решт, українські війська залишили Київ. У цей період УНР уклала перший в новітній історії України міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова допомога провідних держав світу дали змогу УНР відвоювати окуповані більшовиками території. Повернувшись до Києва, Українська Центральна Рада фактично змушена була починати все спочатку, але в значно гірших соціально-економічних умовах.

З проголошенням УНР Україна отримала таку важливу ознаку державності, як законотворення. В органах праці Республіки працювали над робітничим законодавством. Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року, задекларувала право трудящих на об’єднання в організації, проведення страйків у рамках діючого на той час законодавства.

У цілому діяльність Уряду УНР була малоефективною, спочатку у зв’язку з наступом більшовицьких військ, а потім залежністю від присутності в Україні німецьких та австрійських військових. Німецьке командування та дипломати, не задоволені Урядом, сприяли формуванню правої антиурядової опозиції, а 29 квітня 1918 року – здійсненню державного перевороту.

 

 

ПРОФЕСІЙНІ ОБ’ЄДНАННЯ У ДОБУ ГЕТЬМАНАТУ

(КВІТЕНЬ – ГРУДЕНЬ 1918 Р.)

 

Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона контролювала найбільшу за весь час Української революції територію. Уряд отримав назву «Рада Міністрів». Гетьман одноособово призначав голову та членів Уряду і вирішував питання відставки Кабінету. 30 квітня 1918 року Уряд очолив Микола Василенко, а 10 травня 1918 року на цій посаді його змінив Федір Лизогуб. Діяльність Ради Міністрів спрямовувалася на стабілізацію політичної та економічної ситуації, проведення земельної реформи, забезпечення населення продовольством, виконання договірних зобов’язань перед провідними світовими державами, розвиток культури та освіти.

Прагнучи досягти соціального миру, гетьманський Уряд створив Народне міністерство праці, що підтверджує його відповідальне ставлення до проведення робітничої політики. До сфери відповідальності міністерства належали розробка робітничого законодавства, питання охорони праці, захист інтересів трудящих, вжиття заходів для підвищення продуктивності їх праці, протидія безробітттю, розвиток мережі бірж праці, керівництво державним страхуванням робітників, взаємодія з професійними спілками.

Робітничу політику, законодавчо розроблену ще соціал-демократичними партіями, гетьман залишив без змін. Своє ставлення до робітничої політики гетьман висловив у «Грамоті до всього українського народу» 29 квітня 1918 року, пообіцявши забезпечити права робітничого класу, зокрема щодо правового становища та умов праці, та задекларував повну підтримку профспілкам. Продовжили свою діяльність фабрично-заводські комітети, місцеві комісаріати праці та примирні камери, страховий закон від 25 липня 1917 року та закон про 8-годинний робочий день від 25 січня 1918 року, видані УЦР.

У середині травня в Києві відбувся ІІ Всеукраїнський робітничий з’їзд, який розглянув разом з іншими питаннями і проблеми профруху. Він підтримав помірковану революційно-демократичну програму, а не курс на соціалістичну революцію, та не зміг консолідувати профорганізації під національним прапором. І вже 21 травня 1918 року було скликано Всеукраїнську конференцію профспілок. Профрух України виявився організаційно підготовлений до об’єднання у всеукраїнському масштабі, створення власних профспілкових структур та органів. Був обраний керівний орган профорганізацій – Уцентропроф та міжгалузеві територіальні профоб’єднання.

У політичному плані конференція переважною більшістю голосів ухвалила гасла демократичної держави й відкинула встановлення влади рад. Уцентропроф заявив про свою незалежність від ВЦРПС, яка підпорядковувалася більшовистській партії.

Перша Всеукраїнська конференція затвердила широку програму всеукраїнського профбудівництва та самоуправління. Вона відкрила нову сторінку в українській історії виникнення масового профспілкового руху, напрацювала низку принципових позицій щодо визначення соціальної ролі і завдань профорганізацій.

15 липня 1918 року гетьман робить крок, спрямований на лібералізацію політики, і утворює Комітет праці як дорадчий міжвідомчий орган при Мінпраці, де попередньо обговорюються законопроекти, що стосуються взаємовідносин працівників і роботодавців.

Намагання Мінпраці законодавчо унормувати межі компетенції робітничих організацій і власників підприємств викликали різкий спротив профспілок і проведення 200 – тисячного страйку залізничників. Антагонізм особливо посилився після опублікування законодавчих актів, які обмежували революційні завоювання: про закриття профспілок, розпуск фабричних комітетів і обмеження їх функціонування, заборону страйків, збільшення тривалості робочого дня до 12 годин, скасування податку на приріст прибутку та ін. У цей період Скоропадський, намагаючись врятувати вкрай розбалансовану економіку, піддається тиску промисловців і стає виключно на їхній бік. Влада на місцях розпочинає репресії проти лідерів робітничого руху, профспілковців (арешти, обшуки, закриття профспілкових ЗМІ).

У листопаді 1918 року стало очевидним, що запропонована соціально-економічна ліберальна політика Скоропадського викликала спротив серед робітників і їх професійних організацій, опозиційних українських соціалістичних партій. Перед керівництвом профруху постала дилема – очолити революційний рух пролетаріату чи залишатися на реформаторських позиціях і відстати від подій, що стрімко розвивалися.

 

 

ПРОФСПІЛКОВИЙ РУХ ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ УНР

(ГРУДЕНЬ 1918 – КІНЕЦЬ 1920 РР.)

 

Унаслідок антигетьманського повстання наприкінці 1918 року до влади прийшла Директорія, яка відновила діяльність Української Народної Республіки. В організації державного управління було проголошено «трудовий принцип», згідно з яким сувереном влади в УНР визнавався трудящий народ, з уточненням, що це є працюючі класи - робітники та селянство. Нетрудові класи позбавлялися «голосу у порядкуванні державою». Основу нової влади склали фактично ті самі соціалістичні партії, які стояли на чолі революції у добу Центральної Ради. Це означало, що вся програма діяльності попереднього режиму відкидалася. Упродовж 1918-1920 років Директорія УНР змінила шість урядів.

Директорія декларувала свою відданість інтересам робітничого класу, 23 грудня 1918 року її голова В. Винниченко скасував циркуляр № 1 від 29 червня 1918 року гетьманського Міністерства праці, який значно звужував права працівників. Постановою від 9 грудня Директорія відмінила всі закони і постанови гетьманського Уряду в сфері робітничої політики. Відновлено 8-годинний робочий день, колективно-договірне регулювання, право на страйк, а також усю повноту прав фабрично– заводських комітетів.

28 грудня Уцентропроф звернувся до Директорії з Меморандумом про основи робітничої політики, зокрема свободу коаліцій, відмову від примусової реєстрації статутів профспілок, організації громадських робіт для безробітних, із питань охорони праці та ін.

Після відновлення УНР перед Директорією постали складні питання державного будівництва. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу до Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес забезпечив широку представницьку основу української влади. Більшість делегатів Трудового конгресу, яка репрезентувала профспілки залізничників і поштово-телеграфних працівників, що перебували під впливом українських соціал-демократів та мали чітку орієнтацію на підтримку українського Уряду, висловилася за повну довіру Директорії й передання їй усієї повноти влади. В ухваленому 28 січня 1919 року Універсалі до українського народу Трудовий конгрес підтвердив задекларовані принципи робітничої політики нової влади. Мова йшла про знищення безробіття шляхом відновлення промисловості, про поліпшення долі робітників і про закріплення всіх революційних здобутків пролетаріату.

У складі Уряду Директорії відновило свою діяльність Міністерство праці, основним завданням якого був захист інтересів працівників. У структурі міністерства було створено відділ професійних спілок і робітничих спілок департаменту охорони праці.

Соціально-правове становище профспілок значно ускладнилося після відходу від влади соціалістичних лідерів – голови Директорії В. Винниченка і голови Ради Міністрів УНР В. Чеховського. Безпартійний Уряд С. Остапенка, сформований 13 лютого 1919 року, відмовився від задекларованої Директорією робітничої політики. Було навіть скасовано Міністерство праці.

Наступні уряди на чолі із соціал-демократом Борисом Мартосом і соціалістом Ісааком Мазепою відновили співпрацю з профспілками та поновили їх правовий статус. Після укладення 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Польщею було призначено Уряд В’ячеслава Прокоповича, який також працював недовго – вже 14 жовтня 1920 року новий Уряд очолив Андрій Лівицький. Він вважався діючим до утворення Уряду УНР в екзилі.

Увесь цей час армія УНР разом із Галицькою армією вела важкі бої за незалежність і територіальну цілісність країни, демонструючи героїзм і незламність.

З відступом армії УНР з Правобережжя, а згодом і за межі українських кордонів, подальша діяльність профспілок проходила в умовах комуністичного режиму, аж до набуття Україною державного суверенітету, проведення Установчого з’їзду незалежних профспілок республіки, який оголосив 6 жовтня 1990 року про утворення Федерації незалежних профспілок України і прийняв відповідну декларацію. ФНПУ почала діяти як незалежний національний профцентр. На ІІ з’їзді її було перейменовано у Федерацію профспілок України (ФПУ), затверджено Статут і Програму профспілок України.

 

Юрій РАБОТА

 

На фото:

1. Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. Справа наліво: сидять - Петлюра С. В., Єфремов С. О., Винниченко В. К., Барановський Х., Стешенко І. М.; стоять - Мартос Б. М., Стасюк Н., Христюк П. В.; в овалі - Садовський В. В.

(1917 р.)

 

2. Винниченко В. К. - голова Генерального Секретаріату Української Центральної Ради у червні 1917 - січні 1918 рр.

 

ПУ-04

Архiв
<< < Грудень 2017 > >>
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Не
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31