18–20 лютого в українській столиці та інших містах проходять заходи з відзначення Днів ушанування пам’яті Героїв Небесної сотні.
У ці важливі для всіх нас дні ми з вдячністю і повагою віддаємо належне пам’яті людей, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 – лютий 2014 рр.), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.
У революційну добу в полум’ї пожежі було знищено й будівлю, що десятиліттями прикрашала центр столиці, – Будинок Федерації профспілок України. Сьогодні неможливо уявити майдан Незалежності без головного її символу – будівлі профспілок, що є не тільки пам’яткою архітектури своєї епохи, а й була центром національного спротиву, де розташовувався Штаб Революції. Образ нескореного Майдану постійно асоціювався з Будинком профспілок під час трансляцій на провідних телевізійних вітчизняних каналах та за кордоном, демонструючи велич і незламність національного духу. Будинок профспілок, як і сам Майдан, у багатьох країнах світу перетворився на символ Революції гідності.
У ці дні вшанування мужності, сили духу та стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності, «ПВ» попросили поділитися своїми спогадами колишнього коменданта Будинку профспілок, а нині Першого віце-прем’єр-міністра України Степана Івановича Кубіва.
– Степане Івановичу, якщо згадувати події п’ятирічної давнини, яку роль, які функції виконував тоді Будинок профспілок, де Ви були комендантом під час Революції гідності?
– Історія кожного будинку та історичного момента відображає, напевне, намолене місце людьми, людиною, пам’яттю. Саме Будинок профспілок, як згадую, не тільки 5 років тому, а й у 2004 році – це пам’ять, це історія, це новітня історія нашої державності, нашої незалежності, нашої свободи, нашого незламного духу.
– На Вашу думку, чому ж все-таки виникла потреба відновити Будинок профспілок після тієї страшної пожежі?
– Відновлюється будівля не тільки архітектурою, а й молитвою. Я згадую Хрещатик, мільйон людей, я згадую два покоління: батьків і дідусів 2004 року і їхніх дітей 2013 року, коли вже діти стали батьками. Це свідчення відповідальності трьох поколінь, коли батьки, які були дітьми в 2004 році, вийшли замість своїх дітей, а дідусі – замість своїх онуків.
Любомир Гузар говорив, що є категорія людей, яка любить Україну, і така, що не любить Україну. Україна – це людина, це віра, пам’ять, родовід і дух. Саме дух і молитва стали вірою непоборності майдану. І коли ми говоримо про Будинок профспілок, ми говоримо про його унікальність, яка була закладена вже з першого каменя, бо цей будинок було визнано найкращим архітектурним будинком за всіма якостями, а найголовніше – там працювали люди, працьовиті люди. І коли ми зайшли в Будинок профспілок, коли треба було все зробити не тільки по-Божому, а й в юридично-правовому полі, коли зайшли до кабінету Голови ФПУ, ніхто не вимагав чогось надзвичайного, а лише дотримуватись прав членів профспілок і мене особисто, як члена профспілки впродовж більш ніж трьох десятків років, лише укласти угоду, де є стороною громадські організації та учасники профспілкового руху. Нам вдалося укласти угоду в декілька етапів. На першому ми в правовому полі зафіксували і статус моральний, і статус історичний, і статус правовий. А вже на наступному етапі, коли ми офіційно продовжили угоду, прописали правову сторону своєї відповідальності як за збереження Будинку, так і його утримання, це ціла історія тієї угоди. І як з’ясувалось далі, ця угода виявилась такою потужною, що навіть низка судів, які хотіли її розірвати, не знайшли правових підстав. Це також Божий промисел, мить, що промайнула в свідомості людей, які зайшли до Будинку. Ця угода, яку ми підписали, стала історичною реліквією, про яку знають і профспілки, і Майдан, і правові та судові організації.
Долати виклики, які постійно виникали, нам допомагала щоденна кропітка співпраця з профспілками, забезпечуючи роботу штабу, госпіталю, проведення прес-конференцій, та й просто місця, куди можна було прийти і поспілкуватися, де побували і дипломати, і депутати, і міжнародні громадські організації, і звичайні люди, де виборювалася наша перемога.
Навіть коли мене особисто запитали про те, що ж ви робите на Хрещатику, на вулицях Інститутській, Грушевського, наповнюючи міхи снігом, адже прийде весна, сніг розтане, ваші барикади зникнуть, сказав: поки зійде сніг, щезне влада. То було, між іншим, у середині лютого. Символізм відіграє велику роль для нашої державності, для людини і громадського руху в цілому, для історії майданів 2004 і 2013–2014 років.
– Які основні етапи Ви виділили б під час відродження Будинку профспілок?
– Хочу сказати сьогодні, на противагу думкам, які лунали вчора з кількох телеканалів від окремих псевдоучасників майдану, яких ми мало бачили у важкі для нас дні, що Будинок профспілок не був самопідпалом, він не був знищений тими людьми, хто молився за будинок, як за символ, як за будинок надії, тепла, здоров’я, за людяність, яка щоденно панувала в цьому будинку. Він був спалений тим режимом, який хотів захопити і знищити цей дух і цей будинок, ту пам’ять. Бо цей символізм у 2013–2014 роках був продовженням 2004 року, символу свободи, демократії, державності і вільнодумства. Саме вільнодумство стало основною лінією непокірності режиму, чого не міг побороти режим, як і свободу та бажання, щоб для наших дітей і онуків ми мали вільну, демократичну, незалежну Україну, що живе принципами і цінностями Божими. Бог і Україна – це найвищі цінності, адже ми хочемо жити по-європейськи і мати безпеку світового рівня, гарантії прав людини, що затверджено в нашій Конституції, у тому числі голосуванням, яке відбулося фактично вже після закінчення кривавих подій, подвигів наших Героїв Небесної сотні. Ці 386 голосів за повернення до Конституції 2004 року показали і правову сторону, що ми хочемо жити за правом, за людським покликом тощо.
Символ перемоги і на сьогодні відреставрований красень Будинок профспілок свідчить про те, що наша пам’ять очищена. Будинок профспілок є символом перемоги України, перемоги людини над ненавистю, і історичним фактом. І найголовніше – свідченням того, що ті молитви 2013–2014 років, і Революція гідності – це перемога добра над злом.
Після пожежі, коли Будинок профспілок практично вигорів, багато хто запевняв, що він не має майбутнього, і висувалися різні версії: від того, що Будинок профспілок не можна відремонтувати, до зведення нової сучасної будівлі, тобто знищення нашої пам’яті. Але потрібно віддати належне профспілкам, які виявили принциповість та наполегливість і змогли відродити Будинок профспілок у тому вигляді, яким ми його пам’ятаємо.
Я хочу сьогодні подякувати всім профспілковим лідерам, керівництву Федерації профспілок України, Об’єднанню профспілок Львівщини, які загітували на підмогу людей у страшні дні 18–19 лютого, коли вона найбільше була потрібна, а також тим людям, які перебували у Будинку профспілок. Завдячуючи профспілковому рішенню, сьогодні в Будинку профспілок розгорнуто музейну експозицію спротиву, пам’яті буремних подій Майдану. Пам’яті про Героїв Небесної сотні, які, віддаючи своє життя, сказали нам про нашу відповідальність, щоденну роботу і про наше майбуття, яке повинно бути мирним, справедливим. Про те, що ми маємо працювати для майбутніх поколінь, розбудовуючи незалежну суверенну Україну.
Розмовляв Юрій РАБОТА
