Чверть століття незмінно працює вчителем фізичного виховання і очолює первинну профспілкову організацію у Губківській школі Кручок Володимир Іванович.
Так сталося, що призвали вісімнадцятирічного Володимира до лав Радянської армії 9 травня 1985 року, тобто в День Перемоги. Щось у цьому було незвичне...
Юних новобранців відразу відправили з призовного пункту у м. Ашхабад, що в Туркменістані, а це поруч з Афганістаном, де у той час йшла кровопролитна безглузда війна.
Уже з перших днів служби у навчальному підрозділі Володимир і його друзі-строковики зрозуміли, що їх готують до служби в Афгані. Правда, про це, щоб не тривожити рідних, хлопець не писав їм. Не повідомляв навіть тоді, коли вже ступив на обпалену війною землю... Лише згодом земляки, які служили разом з Володимиром, розповіли батькам і близьким, в яке пекло потрапив їх син. А ще рідні про те дізнались зі специфічних номерів польової пошти, які стояли на конвертах.
- Моя служба в Афганістані розпочалася з тієї миті, коли нас, випускників «учебки», відправили вантажним літаком з Ашхабаду в афганський Джелалабад. Окрім дискомфорту, у нас під час посадки від різкого перепаду атмосферного тиску ледь не полопали вушні перепонки.
Потрапивши у 66 мотострілецьку бригаду, він розпочав службу оператором-навідником бронетранспортера.
Головним завданням було супроводжувати колони з вантажами і військами, тобто захистити їх від засідок і нападів душманів. Траплялося доправляти на аеродроми до «чорних тюльпанів» цинкові домовини з тілами наших полеглих воїнів.
Звичайно, спочатку було страшно. Але так влаштоване життя, що людина з часом звикає до всього. Адже іншого вибору тоді не було... - пригадує Володимир Іванович.
За два роки важкої і небезпечної служби у Афганістані старший сержант, командир відділення В. І. Кручок разом зі своїм екіпажем брав участь у близько п'ятидесяти бойових операціях.
Часто, пересилюючи страшну спеку і спрагу, доводилося високо в горах виявляти сховані душманські бази з боєприпасами і продовольством. І все це, нерідко, треба було робити під нещадним вогнем супротивників, даючи їм відсіч з кулеметів, автоматів та гранатометів.
Вкрай небезпечною справою був супровід колон. Адже душмани влаштовували підриви мінами техніки, яка йшла у голові та хвості колони, а тоді починали із засідок шалено обстрілювати наших воїнів.
Під час таких боїв часто отримували поранення і гинули друзі. Досі у пам'яті В. І. Кручка стоїть сутичка з душманами, в якій поліг його товариш Василь Лоненко з Москви.
- Чимало крові і смертей довелося бачити, але Господь і Ангел мій небесний вберегли мене від поранень. На моє превелике щастя: смертю розпоряджалися не люди, а Всевишній… - схвильовано говорить колишній воїн-афганець.
- Я їм завжди дякую за це і за те, що вони почули благальні молитви моєї матінки, вберегти від біди її сина. Скільки вона, рідненька, виплакала сліз, чекаючи мене з тієї клятої бойні!
Звичайно, на війні було як на війні. Траплялися й командири-самодури і солдати - «старики» з їх жорстокою «дідівщиною»...
Але, на щастя, у підрозділі, де служив Володимир Іванович, були мудрі офіцери і прапорщики, які всіляко допомагали своїм юним підлеглим вижити у тій страшній війні, по-батьківськи ставилися до них. Зокрема, він хорошими словами донині згадує прапорщика Кириченка, його щиру турботу про своїх молодших бойових побратимів.
Повертаючись подумки у ті далекі роки, колишній воїн-афганець пригадує, що у них, радянських воїнів, були нормальні стосунки з місцевим населенням, яке приходило до місць розташування військових підрозділів, щоб обміняти якісь свої національні сувеніри на мило чи продукти харчування. Тому й не було випадків, щоб цивільні афганці обстрілювали наших бійців, нападали на них, як це траплялося в інших регіонах Афганістану.
12 травня 1987 року – особливий день у житті Володимира Івановича - він повернувся у рідний Губків. Тоді його мама, яка була в полі, дізнавшись про приїзд любого синочка, бігла-летіла в село, а сльози радості бриніли у її очах. Як тепло зустріли домашні Володю, як ніжно обнімала мати свою кровинку! Таки діждалася крізь безсонні ночі і вистраждані дні...
Багато води спливло з тих пір. Володимир Іванович має звання «Відмінник освіти України», нагороджений «Почесною грамотою» Рівненської обласної організації Профспілки працівників освіти і науки України. Разом з дружиною Любов'ю Володимирівною народили і виховали двійко хороших дітей. Донька Галина вже закінчила навчання в РДГУ, працює вчителем а син Дмитро - випускник Соснівського професійного ліцею.
І хоча минуло багато літ після афганської війни, та вона назавжди залишилася у спогадах В. І. Кручка та його бойових друзів. Про неї вони, зокрема, згадують під час традиційних щорічних зустрічей. У хвилини відвертості колишні воїни-афганці щиро, без помпезності пригадують той час, коли вони чесно і мужньо виконували свій солдатський обов'язок і вимоги військової присяги.
Якимець І.І.,
Голова ради Березнівської районної організації профспілки працівників освіти
