Нещодавно під стінами Кабміну зібралися представники трудових колективів професійно-технічних навчальних закладів, батьківських комітетів і профспілкових організацій. Пікетувальники протестували проти загрози знищення в нашій країні системи професійно-технічної освіти, адже тепер заклади мають фінансувати із місцевих бюджетів, які здебільшого просто не мають на це коштів. Саме тому нині у півсотні закладів професійного навчання так і не розпочалося фінансування. Як наслідок, співробітники не мають зарплат, учні — стипендій і грошей на харчування.
Зрозуміти, навіщо саме так нищити систему профтехосвіти, важко. Насправді вона здатна конкурувати із системами освіти передових країн і забезпечувати виробничі підприємства висококваліфікованими робітниками. Підготовку кваліфікованих працівників робітничих спеціальностей для всіх галузей економіки країни здійснюють у 800 професійно-технічних навчальних закладах, які до 1 січня цього року перебували у державній формі власності. А це понад 300 тисяч осіб, які здобувають майбутній фах за 35 напрямами й видами господарської діяльності з майже 500 професій.
Слід врахувати ще й те, що ПТНЗ — це соціальний ліфт для учнів, більшість із яких не мають матеріальної змоги здобувати освіту у вищих навчальних закладах. Забезпечуючи професійну підготовку дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківського піклування, дітей із неповних сімей, з особливими потребами, а також незайнятого населення, ця система виконує важливу соціальну функцію. Завуальованою ж її руйнацією можна досягти лише одного — активізації нової хвилі соціального невдоволення.
Нині спостерігаємо старіння представників робітничих професій, середній вік яких наближається до пенсійного. Тож економіка відчуває гостру потребу у кваліфікованих робітничих кадрах, адже, за статистикою, в нас вік кожного шостого працівника — щонайменше 50 років, а кожен 14-й — уже пенсіонер. Разом з негативною демографічною тенденцією це уповільнює відтворення робочої сили, на що не можна заплющувати очі.
І що у таких умовах відбувається у системі профтехнавчання? За період із 1990-го по 2015 рік мережа державних навчальних закладів і установ професійно-технічної освіти скоротилася на 34%, обсяг підготовки кваліфікованих робітників зменшився на 56%. Коштів, які надає держава на утримання цих закладів, вистачає лише на основні захищені статті видатків (зарплатню з нарахуваннями, оплату комунальних послуг й енергоносіїв у неповному обсязі, стипендію, харчування й обов’язкові виплати дітям-сиротам і позбавленим батьківського піклування). Проте і заробітна плата педагогів, і стипендія учнів ПТНЗ мізерно малі, що, будемо відвертими, зумовлює низьку престижність професійної освіти у суспільстві.
Понад 90% навчальної матеріально-технічної бази потребує оновлення, на що коштів у державі не заплановано. Тобто не передбачено ні будівництво чи ремонт приміщень, ні придбання техніки для оснащення навчально-виробничих майстерень найнеобхіднішим — інструментами, матеріалами й пально-мастильними ресурсами, ні навіть видання підручників і навчальних посібників, не кажу вже про комп’ютерні засоби.
Тож хотілося б передовсім зрозуміти: це недолугість законотворчості чи навмисна руйнація? Мабуть, і перше, й друге. Бо всі розуміють, що модернізацію системи профтехосвіти проводити конче необхідно, але поступово, і обов’язково на науковому підгрунті. Лише в такий спосіб буде забезпечено перехід до державно-громадської моделі управління професійною освітою, співзасновництва, багатоканального фінансування, перерозподілу повноважень на користь роботодавців, замовників кадрів зі збереженням ролі держави в забезпеченні доступності та якості освіти.
Натомість профільне міністерство намагається інтегрувати окремі ПТНЗ й створити регіональні центри, сподіваючись, що це поліпшить стан речей. А уряд, посилаючись на ст. 27 закону про держбюджет на цей рік, замість забезпечити «передачу видатків на підготовку робітничих кадрів у професійно-технічних та інших навчальних закладах на фінансування з місцевих бюджетів» до 1 січня 2016 року, передав органам місцевого самоврядування лише обов’язок із фінансування.
Отже, діяльність вітчизняних професійно-технічних навчальних закладів цього року має здійснюватися на основі фінансування з бюджету органів місцевого самоврядування. Та законодавча база для таких дій розроблена недостатньо. Передача видатків здійснюється без надання відповідних ресурсів на їхнє фінансування, що спричиняє істотне додаткове навантаження на місцеві бюджети. І це попри те, що майже не розроблено механізмів передачі цих закладів на місцеві бюджети. Це неминуче спричинить затримку з фінансуванням і може призвести до зниження рівня їхнього матеріально-технічного забезпечення загалом, погіршення соціального становища учнів і педагогів. Тож поки трудовий люд виходить на мітинги і пікети, уряд мав би повернутись до нього обличчям і зробити все, щоб система підготовки робітничих кадрів посіла гідне місце в загальній системі освіти.
Володимир САЄНКО
«Урядовий кур’єр»,
