Шановні пані та панове! Ми поділяємо важливість теми публічної дискусії, до якої залучене широке коло соціально-економічних рад з усіх континентів за участі Міжнародної організації праці.
Дискусія навколо майбутнього праці точиться останні десять років. Згадаємо, що ще у 2009 році на Міжнародній конференції праці було презентовано доповідь Генерального директора МОП «Майбутнє праці», а у 2015 році ця тема була визначена як ініціатива і проблема 21-го століття. Взято курс на гідну працю для всіх.
Ми усвідомлюємо, що традиційна парадигма лінійного розвитку трьох типів суспільного розвитку від доіндустріального до індустріального, яка сформувалася у середині 20-го століття, радикально змінюється під впливом постіндустріального розвитку.
Якщо раніше перехід тривав століттями або десятиліттями, то завдяки досягненням в області ІТ. Як зазначають аналітики Глобального інституту McKinsey, суспільство найближчим часом буде змінюватися в 10 разів швидше і в 300 разів масштабніше.
Отже, у нас немає часу на тривалі розмови – потрібно діяти невідкладно.
Інноваційний розвиток несе в собі як позитиви, так і ризики. І питання лише в тому, як приростити позитиви і мінімізувати ризики під впливом науково-технічних впроваджень. Позитивними є колосальні можливості зростання продуктивності праці і заміни важкої, монотонної, небезпечної, живої праці. Наприклад, праця на шахтах, хімічному виробництві, де життя і здоров’я працівників піддається небезпеці. Водночас це є серйозним викликом, тому що загрожує скороченням робочих місць, продукує застійне безробіття і появу лишніх на ринку праці людей.
Це підтверджують і дослідники. Як зазначає Інститут стратегічних досліджень ім. Голди Мейер, низка професій можуть стати непотрібними, оскільки монотонну роботу будуть виконувати роботи. Майже половина традиційних професій підпадає під зону ризику зникнення.
Однак, цей ризик підсилюється й тим, що нові професії майже не з’являються. У 1980-х роках був приріст 8,2%, у 1990-х 4,4% і у 2000-х роках тільки 0,5%. Це підтвердження того, що у майбутньому буде менше робочих місць для людей.
Зростання чисельності населення лише буде посилювати тиск на дисбаланс пропозиції на ринку праці і тектонічні міграційні процеси.
Постає питання, і ми маємо шукати відповідь на те, як буде створено понад 600 млн. робочих місць, щоб повернутись до докризового рівня, до чого закликає МОП.
Очевидно, під егідою МОП потрібні нові ідеї і підходи до змін на ринку праці і оперативного регуляторного впливу держав, швидких рішень для стабілізації попиту і пропозиції на ринку праці, щоб уникнути соціальної депресії.
Соціальні партнери в Україні серйозно переосмислюють традиційні підходи до вироблення новітньої політики зайнятості, яка поки що орієнтована на індустріальний тип держави. Однак зміни відбуваються, і досить масштабні. Наприклад, якщо класифікатор професій містив близько 8 тис. найменувань, то 4 тис. з них сьогодні не існує. Очікується, що 2-3 тис. зникнуть найближчим часом.
Бурхливо розвивається ІТ сектор. Нині Україна посідає третє місце за кількістю зареєстрованих стартапів. Їх внесок у ВВП країни становить 3%.
З одного боку це добре. Ми у фарватері сучасних моделей інноваційного розвитку. Започаткований рух «Індустрія 4.0», який направлений на об’єднання учасників ринку ІТ і промислових підприємств. А з іншого боку цей вид діяльності внаслідок його нестабільності має соціальну вразливість: нестабільна зайнятість, непрозорі зарплати та брак захисту трудових прав.
І водночас підриває соціальну базу формування профспілок, які традиційно орієнтовані класичну на модель зайнятості працівників на підприємствах і колективно-договірні відносини.
Чи можемо ми стверджувати, що Конвенція МОП про приватні агенції зайнятості чи Директива ЄС 2008 року про тимчасові приватні агентства зайнятості є достатніми для регулювання соціально-трудових відносин? Нам видається, що ні. Тут потрібні нові підходи.
Все більш гостро постає питання, що будуть робити ті люди, які стали або стануть непотрібними внаслідок інноваційних перетворень?
Тут є два виклики. З одного боку – потреба мати дохід, який гарантує суспільно прийнятний рівень життя, з іншого – потреба самореалізації індивідуума у професійному плані і людського розвитку.
Зараз, як відомо, у Швейцарії започатковано експеримент. Людям працездатного віку надаються кошти на рівні середнього доходу по країні. І єдиними питанням до них є те, чи могли б вони погодитися у подальшому не працювати в обмін на гарантований дохід. Звичайно, не кожна країна дозволити собі такий щедрий експеримент. Проте зрозуміло, що соціум буде прагнути не тільки фізіологічного задоволення своїх потреб, а й розвитку особистості, матеріалізації своїх знань, умінь і амбіцій.
Який же вихід, що можна запропонувати?
Свого часу як рецепт від масових вивільнень було запропоновано скорочення робочого час без зменшення оплати праці, що дозволило би людям отримати додатковий час для пошуку себе в інших «соціальних формах» зайнятості: догляд за дітьми, літніми людьми, волонтерство тощо. Тож ідея зменшення робочого тижня до, наприклад, 35-30 годин не є такою фантастичною. В першу чергу треба надати такі преференції жінкам, зарахувавши домашню роботу як суспільно необхідну. Хоча ідеологи жорсткої економії і лібералізації навпаки прагнуть збільшити тривалість робочого часу до 48 годин на тиждень. Як проміжна альтернатива скороченню робочого часу – забезпечення гнучкості робочого часу плюс захищеність.
Інша група – це клас непотрібних, які взагалі втратять роботу і в силу вікового стану більш за все вже не можуть пристосуватись до нових змін. Це літні люди перед пенсійного віку. Традиційний засіб їх захисту у вигляді квоти на працевлаштування в умовах розукрупнення виробництва вже не є ефективним. До цього класу примикає молодь, яка має завищені амбіції і не готова погодитись на щось менше ніж пропонує розвинений ринок.
Експерти вважають, що такі особи можуть заробляти на життя і реалізувати себе, граючи на комп’ютері. Маркетингові дослідження компанії Ньюзу показали, що в Україні налічується 14 млн. геймерів, з яких 8-10 млн. є завзяті гравцями. Це майже стільки, скільки зайнято на традиційних робочих місцях.
Як цей феномен можна розглядати: як спосіб розваги чи як вторинну зайнятість у вільний час на неформальному ринку, бо гра дає ще й заробіток. Часто студенти заробляють таким чином на життя, бо не мають стипендії, однак, інколи це підриває моральні засади суспільства.
Це теж завдання для соціальних партнерів, урядів щодо більш предметного вивчення цього сегменту діяльності.
Для тих, хто нині є зайнятим, потрібен «справедливий перехід», який принаймні має включати можливості навчання впродовж трудового життя.
З іншого боку, це зміни системи підготовки кадрів, яка потребує переходу від моделі економіки знань до економіки навичок і компетенції. В Україні започатковано реформи середньої, професійно-технічної освіти і вищої школи. Однак, нову якість кадрів економіка здобуде щонайменше за 15 років. А сучасні виклики глобалізації потребують невідкладного реагування.
Тому за допомогою Європейського фонду освіти впроваджується національна рамка кваліфікації, розпочався процес формування галузевих освітніх рад.
І найближчим часом НТСЕР розгляне це питання на своєму засіданні, де відбудеться предметна розмова про функції держави, роботодавців і профспілок. Однак, самі робітники повинні проявляти готовність до постійного оновлення знань для роботи в нових умовах. Європейський досвід свідчить про те, що функції з питань навчання і перенавчання, повноваження і ресурси держава передає організаціям роботодавців і профспілкам (Іспанія, Данія, Скандинавія).
Отже, це глобальні виклики, на які суспільство має реагувати і знайти адекватні рішення.
Це також виклик для МОП. Нинішні дискусії щодо майбутнього праці мають сформувати цілісне бачення нової політики зайнятості, стратегії і плану дій МОП на наступне століття.
Дякую за увагу.
