Від роботи під ракетним вогнем до доставки гуманітарної допомоги - українські працівники сьогодні розповіли про героїчні жертви, на які вони пішли, щоб зберегти свою країну після незаконного вторгнення росії.
Жінки та чоловіки, які працюють у всіх секторах української економіки, поділилися зворушливими особистими свідченнями про свій досвід війни під час онлайн-заходу, організованого Європейською конфедерацією профспілок та Міжнародною конфедерацією профспілок з нагоди першої річниці вторгнення.
Серед них були свідчення членів членських організацій ЄКП в Україні - Федерації профспілок України (ФПУ) та Конфедерації вільних профспілок України (КВПУ):
- Працівник металургійного комбінату "Азовсталь", який був центром українського опору під час облоги Маріуполя і втратив понад 100 колег;
- Машиніст поїзда, який розповів про евакуацію сотень тисяч людей, незважаючи на те, що залізничні колії були заблоковані танками, а поїзди потрапляли під обстріл російської авіації;
- Працівник атомної енергетики, який проходить реабілітацію після поранення на фронт;
- Вчитель, чия школа була окупована російськими військами, які зруйнували та викрали обладнання;
- Комунальник, чий колега загинув під час ремонту дамби, обстріляної російськими ракетами.
На заході також виступили члени профспілок з інших країн Європи, які надають гуманітарну підтримку своїм сестрам і братам в Україні.
Профспілки сусідніх країн надають житло та забезпечують продуктами харчування людей, які тікають від війни, в той час як профспілки решти Європи витратили сотні тисяч євро на закупівлю та доставку гуманітарної допомоги в Україну. З повною інформацією про акції солідарності можна ознайомитися тут.
Генеральний секретар ЄКП Естер Лінч сказала:
"Потужні свідчення, які ми почули сьогодні від українських робітників, були зворушливими і типовими для величезної мужності та рішучості, продемонстрованих українським народом протягом останнього року.
Сьогодні ми відзначаємо непохитну солідарність профспілкового руху з нашими братами і сестрами в Україні. Ми будемо з вами стільки, скільки буде потрібно.
Працівники завжди страждають у конфліктах, а прагнення до миру є фундаментальною профспілковою цінністю, необхідною умовою забезпечення безпеки, соціальної справедливості та прав працівників і людини."Наш заклик чіткий: Росія повинна припинити свою агресивну війну.
Свідчення:
Юрій Дорошенко: голова профспілкового комітету металургійного комбінату "Азовсталь":
"У нас було близько 14 000 працівників, але вже 24 лютого загинуло 20 наших робітників. Мені з сім'єю вдалося виїхати з обложеного міста 4 березня.
Коли ми відновили зв'язок, ми почали надавати допомогу членам нашої профспілки. Перш за все, ми почали збирати інформацію про тих членів профспілки, які залишилися в живих. На жаль, 106 членів профспілки було вбито, багато поранено і понад 2000 осіб зникли безвісти.
Ми організовували операції з вивезення. Ми допомагали жінкам виїхати з України, втекти від війни. Ми надавали юридичні поради та консультації, допомагали в отриманні медичної допомоги, а також продовжуємо докладати зусиль, щоб зупинити трудове законодавство, яке запроваджує уряд".
Максим Москалець: машиніст, голова Полтавської обласної організації КВПУ:
"Я працюю на залізниці з першого дня евакуації. Були танки, які перекривали залізничні колії, були літаки, які розстрілювали моїх колег. У нас було багато складних ситуацій.
Але, звичайно, залізниця - це стратегічне підприємство: ми повинні працювати, чого б це нам не коштувало. Ми повинні евакуювати людей, і в перший день війни ми евакуювали сотні тисяч людей з найдраматичніших і найскладніших місць. У нас була ситуація, коли у нас був вагон на 50 осіб, а ми перевозили в цих вагонах 500 осіб, тому що дуже багато людей потребували порятунку.
Павло Прудніков: заступник голови Профспілки працівників атомної енергетики та промисловості України, військовослужбовець Збройних Сил України
"Незважаючи на те, що я ніколи не служив в армії, був цивільним і профспілковим активістом, я вважав своїм громадянським обов'язком стати солдатом Збройних сил України. У серпні на передовій я отримав важке поранення і переніс дві операції. Я ніколи раніше не був у Німеччині і ніколи не міг уявити, що профспілкова солідарність коли-небудь приведе мене сюди.
Німецька профспілка BCE, з нашої промислової сім'ї, коли дізналася про мою травму, знайшла один з найкращих реабілітаційних центрів у Німеччині та надала допомогу моїй родині, і саме тому я звертаюся до вас звідси. Я був на багатьох профспілкових зборах, де говорили про солідарність, але для мене це було досить теоретично. Але тепер я можу конкретно навести вам свій приклад профспілкової солідарності.
Для нас це 366-й день війни. Ми, атомні профспілки України, навіть якщо знаходимося в глибинці, ми знаходимося на передовій. Тому що ми відповідаємо за ядерну безпеку. Зараз ми опинилися в безпрецедентних умовах російської агресії з регулярною армією іноземної держави, яка вперше в історії розтоптала всі міжнародні домовленості, атакувала, захопила атомні станції і змушує наш персонал працювати без перерв, без відпочинку, принижуючи колектив, погрожуючи покараннями.
Будь-хто, хто хоч щось знає про атомну енергетику, розуміє, що безпека на АЕС залежить від людського фактору щонайменше на 60%. Про яку безпеку можна говорити в такій ситуації? Що ми повинні робити? Що повинні робити профспілки в цій ситуації? Нам потрібно пам'ятати, що ми представляємо інтереси колосальної кількості людей і наша зброя - це солідарність, в першу чергу".
Людмила Бей: член вільних профспілок освіти і науки:
"Наше місто було окуповане, і під час окупації російські солдати знищували підприємства, руйнували будівлі, вони жили в школі, де я працюю. Вони розквартирувалися тут і вкрали багато обладнання. Вони знищили багато обладнання.
Під час обстрілів ми з дитиною кілька тижнів ховалися в підвалі. Ми не могли вийти і піти в місто. Це було неможливо, тому що солдати хапали людей на вулиці. Іноді вони забирали людей з їхніх домівок. Вони принижували людей, катували людей. Багато людей з нашого міста досі вважаються зниклими безвісти.
Моя мама і мої діти змогли виїхати з окупованих територій через гуманітарний коридор. Коли ми намагалися втекти, нам погрожували зброєю, танками. Вони націлювали зброю на наших дітей. Але ми змогли втекти. Кілька місяців після цього ми жили в Німеччині. Ми дуже вдячні Німеччині. У вересні ми повернулися додому і, незважаючи на те, що російські війська знаходяться всього в 35 км від нас і щодня наносять удари по прикордонній зоні, ми віримо в нашу перемогу".
Віталій Квач: голова первинної профспілкової організації комунального підприємства "Кривбасводоконал":
Підприємство, на якому працюють члени нашої профспілки, забезпечує питною водою шістсот тисячне місто та прилеглі до нього райони. Кривий Ріг мирне місто у ньому не велися бойові дії але незважаючи на це працівники вимушені виконувати свою роботу у небезпечних умовах. Небезпека пов’язана з систематичними ракетними обстрілами які проводить російська федерація по мирним містам та об’єктам енергетичної інфраструктури. Для прикладу, можна згадати події які сталися 14 вересня 2022 року. Того дня, росія обстріляла крилатими ракетами Кривий Ріг, намагаючись зруйнувати об’єкт на якому виробляється питна вода для мешканців міста. Внаслідок обстрілу та влучання семи ракет було зруйновано частину дамби водопровідного комплексу. Після обстрілу, рівень води у річці Інгулець піднявся на кілька метрів. Було підтоплено сто дванадцять приватних будинків та пошкоджено водопроводи. Людей довелося евакуйовувати, а замість централізованого водопостачання було організовано підвезення питної води у діжках. Завдяки професійним діям наших колег, які працювали вдень і вночі, дамбу досить швидко було відремонтовано. Це запобігло більшій аварії, адже пошкодження дамби могло призвести до затоплення частини міста на якій проживає близько ста п’ятдесяти тисяч людей. На жаль, під час ліквідації аварії, росія повторно обстріляла водопровідний комплекс, де у той час працювали люди, дехто з працівників отримав контузію і потребував медичної допомоги. Одна людина, яка ліквідовувала наслідки обстрілу дамби - загинула. Всього за час військової агресії російської федерації у Криворізькому районі поранення зазнали вісімдесят людей, двадцять дві людини загинули. Наведена інформація, це лише мала частина тих злочинів які скоїла російська федерація в Україні».
Дмитро Яроцький: гірник, голова організації Незалежної профспілки гірників України на шахті "Червоноградська":
"Я працюю на шахті під землею і, незважаючи на обставини, ми продовжуємо працювати і рухаємося до своєї мети. Наша шахта завжди була складною, у неї завжди були проблеми, а з початком окупації проблем стало тільки більше. За моїми оцінками, 30% нашого персоналу зараз мобілізовано до збройних сил. Раніше цю роботу виконували семеро людей, а зараз - четверо, а то й троє.
Також у наш сектор не вкладаються інвестиції, ми працюємо на дуже старому обладнанні. Напевно, в одній з ваших країн воно було б музейним експонатом. Незважаючи на обставини, шахтарі не впадають у відчай. Ми закочуємо рукава, продовжуємо працювати, щоб тримати енергетичний фронт міцним, і завжди знаходимо час, коли не працюємо, щоб допомогти нашим хлопцям на передовій. Ми організували багато волонтерських поїздок на передову. Намагаємося забезпечити їх найкращим спорядженням і хочемо, щоб перемога стала ближчою".
Анатолій Добровольський, голова Херсонської міжгалузевої ради профспілок:
"Херсон, наше місто, щодня обстрілюється агресором. На даний момент у нас зруйнована третина міста, і наш будинок профспілок також був обстріляний. Вісім місяців ми були в окупації. Під час окупації ми перебували під колосальним тиском з боку агресора. Вони підштовхували нас до співпраці з ними, але ніхто, жоден член нашої профспілки, не пішов на це. Ми всі були абсолютно впевнені, що Херсон знову буде вільним, і 11 листопада ми були вільні.
Під час окупації ми продовжували свою профспілкову роботу. Ми допомагали нашим членам, надавали гуманітарну допомогу та інші види допомоги тим, хто її найбільше потребував. Коли Херсон був звільнений, ми продовжували розвивати наш профспілковий рух, але в основному ми займалися підтримкою. Допомагали тим, хто не мав житла, даху над головою і засобів для виживання".
Лікар Вікторія Романенко: представник Вільної профспілки медичних працівників України від служби екстреної медичної допомоги Нікополя:
"Наші колеги героїчно виконують свою роботу і надають допомогу всім, хто її потребує. Вони щодня ходять на роботу, а у вихідні допомагають у різноманітних волонтерських заходах. Шиють, майструють, передають на фронт, щоб наблизити нашу перемогу.
Вони використовують артилерію, щоб залякати наших мешканців, але місто стоїть і ніколи не здасться, тому що наші люди героїчні, наші медики героїчні, члени вільної профспілки та їхні героїчні колеги 24 години на добу надають медичну допомогу всім, хто її потребує, незважаючи на обстріли, незважаючи на ракетні обстріли з боку наших сусідів".
Іванна Храпко: голова Молодіжної ради ФПУ:
"Цей рік був для нас надзвичайно важким. Ми втрачали друзів, рідних, ми втрачали домівки. Ми втрачали і втрачаємо наше мирне життя. Але українці дуже сильні і самоорганізуються, і сила нашої молодіжної ради допомогла нам самоорганізуватися в перший тиждень.
Я пам'ятаю наші ранні ранкові поїздки на залізничний вокзал, сотні тисяч коробок, які були доставлені туди, де гуманітарна допомога була найбільш необхідна. Наші молоді члени профспілки підтримують усіх, хто працює в цих складних умовах".
Джерело:
https://etuc.org/en/pressrelease/we-work-whatever-cost-ukrainian-trade-unionists-tell-life-frontline
Переклад -
Департамент міжнародних зв’язків ФПУ
