ФЕДЕРАЦІЇ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ – 35 РОКІВ
Головним завданням та пріоритетом у діяльності ФПУ, галузевих та регіональних профорганів, комітетів первинних профспілкових організацій є захист інтересів людини праці.
Разом за права людини праці та соціальну справедливість
1990 рік
- Створено Федерацію незалежних профспілок України – правонаступницю Укрпрофради, яка стала новим демократичним об’єднанням в умовах відновлення державності.
- До складу увійшли 27 галузевих профспілок та територіальні об’єднання.
1992 рік
- Федерація отримала нову назву – Федерація профспілок України (ФПУ).
- Початок активної участі у формуванні законодавства незалежної України про працю, оплату праці та соціальний захист.
1993 рік
- Участь у створенні Національної ради соціального партнерства.
1996 рік
- ФПУ долучилася до громадського обговорення та відстоювала позицію працівників при ухваленні Конституції України, де закріплено право на працю та соціальний захист.
2000–2010 роки
- Профспілки активно виступали проти спроб згортання соціальних гарантій та звуження трудових прав.
- ФПУ організувала десятки масових акцій протесту, відстоюючи права на оплату праці, гідні пенсії, безпечні умови праці.
- ФПУ отримала спеціальний консультативний статус при Економічній та соціальній раді ООН.
2005 рік
- ФПУ увійшла до складу Міжнародної конфедерації вільних профспілок (МКВП).
2006 рік
- ФПУ стала однією із організацій-засновників Міжнародної конфедерації профспілок (МКП) та Пан’європейської регіональної ради профспілок (ПЄРР).
2014 рік
- В умовах суспільно-політичних потрясінь ФПУ зберегла свою цілісність, спрямувала діяльність на захист прав переселенців, збереження робочих місць та гуманітарну допомогу працівникам у зонах конфлікту.
2017 рік
- Розпочато модернізацію системи навчання та правової допомоги членам профспілок.
2020 рік
- У період пандемії COVID-19 ФПУ координувала дії профспілок щодо захисту працівників медичної сфери, соціальних служб та промисловості.
- Активна участь у розробці законодавчих рішень щодо збереження зайнятості.
2022 рік
- З початком повномасштабної війни ФПУ розгорнула масштабну гуманітарну допомогу працівникам, переселенцям та їхнім сім’ям.
- Профспілки стали важливою частиною громадянського суспільства, яке мобілізувалося на підтримку армії та постраждалих від війни.
- ФПУ увійшла до складу Європейської конфедерації профспілок (ЄКП)
2023–2025 роки
- ФПУ активно співпрацює з міжнародними партнерами (МКП, ЄКП, Міжнародною організацією праці, Європейським економічним і соціальним комітетом) для захисту прав українських працівників у світі.
- Федерація відстоює інтереси працівників під час відновлення України та веде діалог з урядом і роботодавцями щодо нової моделі соціально-трудових відносин.
- У 2025 році ФПУ об’єднує понад 2,7 млн членів із 43 галузевих профспілок і 23 територіальних об’єднань, залишаючись найбільшою профспілковою організацією країни.
ІСТОРІЯ
Загострення політичної, національної та соціально-економічної кризи в СРСР наприкінці 1980-х років, гласність і демократизація, поява шахтарського руху за гідні умови праці та зарплати, виступи студентської молоді, відкриття історичної правди, масові акції і демонстрації, організовані Народним Рухом України в більшості регіонів сприяли зростанню впливу патріотичних сил у профспілковому русі, який посилився після проголошення 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет Української РСР.
Майже за рік до проголошення незалежності України черговий XV з'їзд профспілок УРСР 5 жовтня 1990 р., враховуючи складну економічну і суспільно-політичну ситуацію, визнав повноваження Української республіканської ради профспілок вичерпаними та підтримав ініціативу профспілкового активу про проведення наступного дня нового з’їзду.
6 жовтня 1990 року відбувся Установчий з'їзд професійних спілок республіки, на якому 25 республіканських галузевих профспілок та 24 обласні міжспілкові профоб'єднання підписали Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України (ФНПУ). Установчий з'їзд визначив, що «Федерація незалежних професійних спілок України є самостійною у своїх діях у межах існуючих законів і незалежна від будь-яких державних, господарських органів, політичних і громадських об'єднань республіки і країни, відкрита для профспілкових формувань, які визнають її цілі і завдання».
Першочерговим кроком Федерації незалежних професійних спілок України став її вихід зі складу загальносоюзного профоб'єднання ВЦРПС, що й було зроблено до кінця 1990 року. ФНПУ стала діяти як незалежний національний профспілковий центр.
У 1992 році II (позачерговий) З'їзд Федерації незалежних професійних спілок прийняв її Програму. Саме вона стала першим політичним, стратегічним документом профспілкового руху в умовах незалежної держави. Програмою визначалося, що головним завданням та пріоритетом у діяльності ФНПУ, галузевих та регіональних профорганів, комітетів первинних профспілкових організацій є захист інтересів людини праці, вираження і забезпечення захисту економічних, соціальних, трудових, правових, духовних, а за необхідності - і політичних інтересів членів профспілок, людей найманої праці в цілому.
Рішенням цього ж З'їзду Федерацію незалежних професійних спілок України було перейменовано у Федерацію професійних спілок України.
З того часу Федерація профспілок України (ФПУ) стала провідним інститутом громадянського суспільства в Україні, захисником прав та інтересів людей найманої праці, ініціатором прийняття численних законів України з питань трудових відносин, розвитку соціального діалогу, активним учасником реформування сфер і галузей економіки на шляху розбудови соціальної, правової, демократичної держави та європейської інтеграції.
На сьогодні ФПУ залишається однією з небагатьох соціальних, право- та працезахисних інституцій громадянського суспільства і профспілкового руху в Україні, стороною соціального діалогу на національному рівні, повноцінним учасником європейської та міжнародної профспілкової спільноти.
З метою відзначення історичної ролі українських профспілок в утвердженні Української державності, консолідації та єдності українського народу у війні з російськими окупантами за Українську суверенну державу, захист конституційних і міжнародних прав працівників і профспілок та з нагоди З5-ї річниці утворення Федерації незалежних професійних спілок України, правонаступницею якої стала Федерація профспілок України, Президія Федерація профспілок України 28 квітня 2025 р. ухвалила Постанову про відзначення 35-річчя Федерації незалежних професійних спілок України (Федерації професійних спілок України).
Історія ФПУ – невід’ємна складова мого життя та праці
Григорій Васильович ОСОВИЙ, працював на керівних посадах в Укрпрофраді з 1978 року, ФНПУ/ФПУ, очолював ФПУ 2014 - 2025 рр. Заслужений працівник профспілок України, Заслужений працівник соціальної сфери України
До ювілейної дати заснування Федерації незалежних профспілок України 6 жовтня 1990 року, як і інші учасники цієї історичної події, хочу поділитися деякими спогадами того часу.
Насамперед про Установчий з’їзд. Працюючи в апараті Укрпрофради з 1978 року, я брав участь у підготовці не одного найвищого форуму профспілок, де все зазвичай було визначено й передбачувано. Однак цього разу доводилося починати «з чистого аркуша». Такого емоційного піднесення та пристрастей у залі, гострих дебатів і суперечок у виступах, інтересу до визначення ролі профспілкового руху в новітній історії України не було ніколи. І головне було для кожного делегата – взяти на себе відповідальність за доленосне рішення.
Адже в Україні тоді працювало 19 галузевих профспілок республіканського підпорядкування, а 44 - були у складі профспілок галузей загальносоюзного значення з керівництвом у Москві. Тому їм прийняти рішення щодо входження до ФНПУ було справді непросто. Делегації обласних об’єднань профспілок однозначно виступали за реформування Укрпрофради.
Варто нагадати, що Горбачовська «перебудова та прискорення» наприкінці 80-х, поява ознак децентралізації та втрата політичної монополії збурили суспільство. Розпочався інтенсивний процес створення нових політичних партій і робітничих рухів, шахтарських та інших протестів і страйків. Не всі очільники профспілкових організацій були готові до такого виклику. Тим більше – до однозначної підтримки ідеї незалежності профспілок від держави, політичних партій, роботодавців та інших громадських рухів. Навіть сама назва «Федерація НЕЗАЛЕЖНИХ профспілок України» у частини делегатів викликала сумнів. Я знаю це достеменно, бо очолював групу фахівців апарату з опрацювання проектів документів комісією З’їзду.
Врешті, остаточне рішення було ухвалено на другому з’їзді ФНПУ у 1992 році, коли прийняли Програму і Статут, але змінили назву профоб’єднання на «Федерація профспілок України». Далося взнаки багаторічне опікунство профспілок державними органами, партією та директорами. Водночас наприкінці 80-х – на початку 90-х в Україні з’явилися різні форми і найменування профспілок – «вільні», «незалежні», «солідарні», «демократичні». Але головним була не назва, а нова місія профспілок – докорінна зміна радянської парадигми й функцій. Це стало справжнім викликом: інша ідеологія, демократичний принцип членства і самоврядування, перехід від розподільчої до правозахисної діяльності, готовність стати в опозицію до влади чи бізнесу, якщо вони ігнорують права людей.
Пишаюсь, що як керівник групи консультантів з виробничої та соціально-економічної політики апарату ФНПУ у 1990–1992 рр. я був серед розробників першої Програми діяльності ФПУ, яка стала фундаментальною основою на наступні роки. Згодом, з обранням у 1993 році заступником, а потім першим заступником голови ФПУ, фактично я очолював цю роботу. Вважаю класичними й ґрунтовними Стратегію діяльності ФПУ «Європейський вибір» (2016) та Стратегію «Час дій та якісних змін» (2021), яка чітко вибудувала алгоритм протидії неоліберальній економічній політиці та її руйнівним наслідкам для трудових і соціальних прав. Кожна з них мала визначені пріоритети діяльності, завдання і кількісні та якісні показники, які мали бути досягнуті за пʼять років.
Збройна агресія рф проти України стала новим, раніше невідомим викликом для всіх українців і профспілок зокрема. До честі ФПУ, вона не розгубилася і не втратила гідності, спроможності допомагати війську та постраждалим людям, водночас продовжуючи багатогранну роботу із захисту прав членів профспілок. Переконаний, що наступний з’їзд ФПУ має виробити нову програму діяльності, спрямовану на консолідацію профспілкового руху в умовах повоєнної відбудови та оновлення суспільства відповідно до вимог вступу України в ЄС до 2030 року.
З прикрістю спостерігаю, як «зубожіли» програмні документи багатьох членських організацій, що часто перетворилися на декларації про наміри замість реального керівництва до дії. Причина – брак кадрів і фінансів для їх реалізації.
У «Нарисах історії професійних спілок України» (2002), написаних за моєї участі є багато цінної інформації про становлення і розвиток профспілкового руху в Україні. Їх варто читати кожному профспілковому лідеру, а студентстам Академії праці починати саме з історичного огляду.
Яскраво пам’ятаю і свою участь у визначенні майбутнього Всесоюзної центральної ради профспілок СРСР. Одразу після Установчого з’їзду ФПУ новообраний голова ФНПУ Анатолій Ковалевський запросив мене як радника на зустріч у Мінську з керівниками національних профоб’єднань. Там дискутували: зберегти ВЦРПС із оновленими функціями чи ліквідувати його і створити нове міжнародне об’єднання. У підсумку більшість схилилася до другого варіанту. Текст Заяви, підготовлений радниками, було підписано на основі консенсусу. Згодом 19-й з’їзд профспілок СРСР (жовтень 1990 р.) ухвалив рішення про припинення діяльності ВЦРПС і створення Загальної конфедерації профспілок, що підтримали і делегати від ФНПУ.
З прикрістю згадую й про втрачені можливості ФПУ мати масштабніший вплив на законотворчий процес і формування соціально-економічної політики через представництво у Верховній Раді. Спроба створити у 1997 році власну політичну силу – Всеукраїнську партію трудящих – не увінчалася успіхом, попри значний потенціал. Це засвідчило, що не всі функціонери були готові до боротьби та самопожертви. На мою думку, участь ФПУ у великій політиці можлива лише за наявності ідеологічно заряджених лідерів, потужних фінансів, професійних кадрів і, головне, єдності.
Вітаючи спілчан і колег з 35-річчям ФПУ, бажаю здоров’я, сил і наснаги зберігати профспілковий рух, надійно представляти інтереси працівників і захищати їхні права – навіть тоді, коли це складно чи незручно з позиції особистого комфорту. Спираймося на думку, волю і підтримку членів профспілок. Право, Законність і Справедливість – ось ключ до успіху для тих, хто щодня керується цими принципами.
Події далекого 1990 року мною сприймаються як історичний рубіж, що визначив подальший розвиток профспілок у незалежній Україні
Людмила Федорівна ПЕРЕЛИГІНА, у 1982-1985 зав. відділом Укрпрофради, 1985-2024 рр. очолювала Профспілку працівників культури України, Заслужений працівник культури України, нагороджена Орденом княгині Ольги, про участь Профспілки у створенні Федерації Незалежних профспілок України – ФПУ
Період кінця 80-х – початку 90-х років став для нас визначальним у становленні незалежного профспілкового руху в Україні. Саме тоді профспілки в Україні зробили рішучий крок до самостійності, звільнившись від залежності від союзних органів.
Активні дії у цьому напрямі розпочалися після 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, якою закріплювалося верховенство законів України над союзними. Це створило правову основу для самостійності й профспілкового руху. Українська рада профспілок, республіканські комітети у т.ч. працівників культури, облпрофради відкрито підтримали цей доленосний акт.
Це рішення не було легким, адже десятиліттями український профспілковий рух перебував у єдиній централізованій структурі, керованій з Москви. Однак усі ми добре усвідомлювали: лише створивши власну організацію, ми зможемо ефективно відстоювати права працівників України. Уже у вересні 1990 року в українських профспілкових організаціях почалися обговорення питання про вихід зі складу Всесоюзної Центральної Ради профспілок (ВЦРПС). Багато республіканських профспілок і облпрофрад висловили підтримку цій ідеї.
6 жовтня 1990 року в Києві відбувся Установчий з’їзд незалежних профспілок України. На цьому з’їзді: «…, усвідомлюючи відповідальність перед трудящими нашої держави, керуючись Декларацією про державний суверенітет України..», було прийнято Декларацію про утворення Федерації Незалежних Профспілок України, яка підтвердила самостійність українських профспілок. Я як голова Профспілки разом з колегами поставила свій підпис. Так було засновано ФНПУ на базі Української республіканської ради профспілок, ухвалено Положення про Федерацію, а також схвалено проект Закону УРСР «Про професійні спілки».
Цей законопроєкт мав закріпити правові основи діяльності справді незалежних, демократичних профспілкових організацій, покликаних стати реальним захисником прав людини праці.
У листопаді 1992 року на ІІ (позачерговому) з’їзді Федерація Незалежних Профспілок України отримала нову назву — Федерація професійних спілок України (ФПУ). Цей крок символізував остаточний розрив із минулим та підтвердив прагнення профспілкового руху України будувати власну демократичну модель на засадах свободи, самостійності та відповідальності перед людьми праці.
Незважаючи на складну політичну і фінансово-економічну ситуацію у державі, Профспілці працівників культури України, завдячуючи рішучості і єдності її керівних органів та профспілкових організацій усіх рівнів, вдалося домогтися головного – прийняття базового для всіх працівників культури Закону України «Про культуру».
У цьому законі, зокрема затверджено порядок формування базової мережі закладів культури у державі, додаткові виплати працівникам культури, допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань тощо.
Розширено перелік педагогічних працівників, які отримують надбавки, впроваджено мораторій на закриття державних комунальних закладів культури у сільській місцевості і упорядковані питання оплати праці працівникам державних телерадіоорганізацій, які не є журналістами на основі ЄКТС тощо. Профспілка працівників культури та всі її територіальні організації визнанні репрезентативними і отримали право на ведення колективних переговорів на укладання угод на національному та галузевому рівнях, чого раніше не було. Це все досягла наша організація за активної підтримки ФПУ.
Сьогодні, коли минуло 35 років, ті події далекого 1990 року, мною сприймаються як історичний рубіж, що визначив подальший розвиток профспілок у незалежній Україні. Федерація Незалежних Профспілок України – ФПУ стала важливою віхою на шляху до формування сучасної системи захисту соціально-трудових прав громадян.
Чи може бути ФПУ поза політикою, чи вона має бути інтегрована у ці процеси? Потрібна їй своя політична сила?
Леонід Михайлович ВЕРНИГОРА, який свого часу створив в Україні Всеукраїнську партію трудящих (ВПТ). Був народним депутатом України ІІ і ІV скликань. Тривалий час очолював Полтавське об’єднання профспілок.
– Чи вважаєте Ви принципово важливим, створення профспілками власної політичної партії, здійснювати політичну діяльність, мати власну фракцію у Верховній Раді?
До 1991 року у профспілках вже багато чого змінювалося, вже тоді профспілки були більш самостійними у своїх діях на відміну від інших органів. Вони розпочали підготовку до нового статусу у суспільстві, що народжувалось і мало пройти довгий шлях становлення.
Компартія завершувала свою діяльність, а профспілки так би мовити оживати і заявляти про себе як суспільно важлива сила у державі. Такі спроби з 1991 р. були більш активними та помітними. Створення Всеукраїнської партії трудящих це був погляд у майбутнє. І те, що її тоді ми її не зберегли, це, я вважаю, це була найбільша помилка ФПУ.
Моє відношення до її створення саме пряме – я її створював юридично у Полтаві, тому що знав, що у Києві мені це не дозволять зробити. Ми були під 43-ми при реєстрації у Мінюсті.
І вже після того, як ми її створили, мене викликали до Адміністрації Президента України і запитують, яке у вас членство? У когось з запрошених партій було 10 тис, у когось менше-більше, а коли мене Президент Кучма запитав, а скільки у вас штиків, то я відповів – а у нас вся решта. Після цього відбувся позачерговий з’їзд ВПТ у Києві, а мене навіть не запросили. Я поїхав до Києва, був у Мінюсті, де мені сказали, що документи партії були нібито загублені і тому був скликаний з’їзд, і замість мене там обрали іншого керівника.
Ми працювали багато, але врятувати партію було неможливо. І хоча досі партія числиться, як зареєстрована в реєстрі, її фактично не існує. Серед трудящих у нас була підтримка, а серед керівників різного рівня - не було. Слід зазначити, що тоді профспілка охоплювала майже весь трудовий колектив на будь-якому підприємстві, але все ж більше дослухались до начальства.
Ми навіть брали участь у виборах, набравши 1,5 відсотки. Зрештою, були вимушені об’єднатись із Соціалістичною партією Олександра Мороза, як союзники, що разом пішли на вибори до Верховної Ради. Тобто, процесу злиття не відбулося і ми не стали як єдиний організм. Мене внесли до їхнього списку, і я був обраний вдруге народним депутатом ІV скликання і обстоював права трудящих усі 8 років у парламенті, як член Комітету з питань соціальної політики.
Я вважаю, що політика – це не тільки боротьба за владу. І створення партії це не обов’язково перемога. Кінцевий результат політичної діяльності, особливо у сучасних умовах, коли створюється демократичне громадянське суспільство, це досягнення суспільно корисних цілей та обстоювання прав та інтересів людей у економічній, соціальній, культурній та інших сферах.
Скажу з урахуванням мого досвіду, найкраще обстоювати права працівників маючи партію. Тому що по іншому майже неможливо об’єднатись громадянам і результативно захищати права в виборювати інтереси найманих працівників.
Успішне становлення ФПУ - це колективна робота тисяч лідерів, фахівців і простих спілчан
Сергій УКРАЇНЕЦЬ, - заступник голови Профспілки працівників нафтової і газової промисловості України, колишній заступник Голови ФПУ:
З висоти 2025 року деталі стираються, здобутки українських профспілок бачаться лише крупними, масштабними подіями і оцінити результати по-справжньому можна тільки на відстані.
За будь-якими успіхами організації стоять конкретні люди. На талановитих людей Федерації профспілок щастило як серед лідерів ФПУ, галузевих профспілок, обласних профоб’єднань, первинних організацій, так і серед спеціалістів виконавчих апаратів, які спільно виявляли точки наступу на права трудового люду, пропонували потрібні рішення, часто самі писали проєкти законів, рішень Уряду, міністерств, обласних державних адміністрацій.
При всій повазі до роботи на вищих рівнях соціального діалогу головний результат щоденно забезпечують профспілкові комітети первинних організацій. Десятки тисяч колективних договорів з самого початку незалежності формувались, захищались, проводились у життя головами і членами профкомів. Саме вони задають темпи росту і в кращі роки трудові колективи мали приріст заробітних плат у 25-35% при удвічі меншій інфляції. Тут постійно визначається робота з безпеки праці, оздоровлення, організації соціального життя трудових колективів, турботи про ветеранів, сім’ї і дітей. Багато європейських профспілок про таке могли тільки мріяти
Але й без міцної законодавчої, нормативної бази, Генеральної, галузевих, територіальних угод профкомам доводилося б куди важче. Вигідні для працівників закони «варились» саме в штабах ФПУ і членських організацій, проєкти багато разів повертались на доопрацювання Уряду, міністерствам, просувались власні ініціативи. Сформувалась власна профспілкова школа соціально-економічної аналітики, наукової експертизи, одним з фундаторів якої став Григорій Осовий.
Тут варто згадати й інших конкретних «зубрів».
Нині діючий Закон про охорону праці (1992р.) – продукт передусім ветеранів, технічних інспекторів праці В’ячеслава Петрова і Миколи Миленького.
Конституційний статус профспілок (1996р.) і Закон про професійні спілки (1999р.) - продукт ретельної роботи заслуженого юриста України Валентини Позинич і Зої Васильової. Їх позицію і роботу над новим Трудовим кодексом України в інтересах трудящих кваліфіковано продовжує заслужений юрист України Ірина Тубєлєць.
Заробітні плати, соціальні гарантії освітянам, медикам, працівникам культури, допомоги малозабезпеченим сім’ям буквально вигризали щороку у законах про Державний бюджет кандидат економічних наук Наталія Назімова, Володимир Мельник, Людмила Остапенко.
Пенсійне законодавство, закони про соціальне страхування, Закон про державні соціальні стандарти, Закон про прожитковий мінімум набули «людського» обличчя завдяки втіленню профспілкової позиції і копіткій роботі на всіх рівнях кандидата економічних наук Галини Голєусової, Володимира Максимчука і Оксани Денісової.
Практично одразу після прийняття Закону про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) ФПУ висунула колективні вимоги Кабінету Міністрів щодо встановлення належних державних соціальних гарантій, що вилилось у нове явище - перші в історії примирні процедури: примирну комісію та трудовий арбітраж на національному рівні. З того часу колективні трудові спори, переговорний процес по Генеральних угодах з Урядом тримались на технічному забезпеченні Олексія Бабенка, Валентини Приходько, Олени Лобченко.
Прошу вибачення у десятків інших висококласних фахівців з немалим внеском у наробок ФПУ, імена яких не назвав.
Не раз при різних урядах усім членським організаціям ФПУ доводилось демонструвати колективну силу і виступати на захист трудових і соціальних прав українців. Так було і в 2006 році, коли наміри влади в угоду Міжнародному валютному фонду одномоментно підвищити в 3-4 рази тарифи на газ, електроенергію, комунальні послуги отримали рішучу відсіч профспілок.
Від нас не чекали такої реакції, однак дуже швидко всі, від первинної організації до центральних профспілкових органів провели гігантську підготовчу роботу. До Києва на майдан Незалежності 27 червня з’їхались 100 тисяч спілчан, щоб висловити протест суспільства проти такої нищівної політики Уряду.
Колективна сила – переконує. Буквально протягом кількох днів пройшли переговори з головою Національної комісії регулювання електроенергетики, в результаті яких тарифи було підвищено тільки для багатих споживачів, а близько 70% сімей, тобто усі працюючі, продовжили жити за «профспілковими» тарифами і платити по-старому. Внаслідок не підвищення тарифів протягом 8 років аж до 2013 року включно українські сім’ї щорічно отримували сумарну економію до сімейних бюджетів понад 100 мільярдів гривень.
Отже ФПУ працює не лише на членів профспілок, але й в інтересах всього Українського народу.
Були часи, коли деякі політики ще у 1990-х пророкували для ФПУ недовге майбутнє. Але пророцтва – річ невдячна. За 35 років в умовах ринкової економіки виросло щонайменше два покоління нових профспілкових лідерів середнього і молодого віку, які творчо освоїли законодавчі засади і сучасний соціальний діалог, ще частіше змінюється і підсилюється молодими працівниками склад профспілкових комітетів всіх рівнів.
Як наслідок, завдяки правильній адаптації до нових реалій, Федерація профспілок постійно освоює нові форми роботи і залишається безумовним лідером профспілкового руху України. Вона, її понад 70 членських організацій цілком виправдовують свій конституційний статус.
Профспілки достойно захищають інтереси працюючого народу. Основою профспілкового руху є первинні організації, на основі внутрішньої демократії працює вся вертикаль виборних органів. Фінансовою основою діяльності є свідомі членські профспілкові внески трудової людини, на відміну від багатьох інших організацій та політичних партій, у яких рідко де побачиш первинку а вся робота штабів цілком залежить від надходження коштів з Державного бюджету або від спонсорів.
Отже, вперед!
Федерація повна сил!
І сила наша – у єдності!
Закон України «Про професійні спілки» законодавчо закріпив статус профспілок у нашій державі
Анатолій Володимирович КУБРАЧЕНКО, голова Профспілки машинобудівників та приладобудівників України (1992–2025 рр.), Заслужений працівник соціальної сфери України
Що я можу пригадати і розповісти про створення Федерації профспілок України та найважливіші події в її становленні як демократичної громадської організації в незалежній Україні?
Передусім я хотів би зосередити увагу на процесі підготовки і прийняття Закону України «Про професійні спілки», який законодавчо закріпив статус профспілок у нашій державі.
До здобуття незалежності профспілки оборонно-промислового комплексу, які я представляв, не мали власних республіканських комітетів. Ми напряму виходили на ЦК всесоюзних профспілок у Москві, що входили до складу ВЦРПС. Але установчий з’їзд українських профспілок 6 жовтня 1990 року змусив нас замислитися над необхідністю створення власних республіканських структур.
Спочатку була створена робоча група під керівництвом Василя Білявського, голови Одеського обкому профспілки машинобудівників. До її складу увійшов і я, а також колеги з інших областей. Ми підготували необхідні документи та провели установчий з’їзд, на якому ухвалили рішення про створення Профспілки машинобудівників та приладобудівників України. Через відсутність явного лідера делегати з’їзду обрали чотирьох співголів: Білявського (Одеса), Попова (Дніпро), Когуя (Львів) і мене (Київ). Керівництво здійснювалося почергово.
Треба зазначити, що Компартія ще тоді формально існувала, але вже втрачала вплив. Водночас вона зробила крок, який значно послабив профспілковий рух: під гаслом посилення ролі первинних організацій було ухвалено рішення залишати в них не менше 65% профспілкових внесків. У результаті центральні органи профспілок, особливо новостворені республіканські, були серйозно послаблені.
У 1992 році відбувся позачерговий ІІ з’їзд ФНПУ (ФПУ), на якому мене вже обрали головою республіканського комітету, а також включили до складу Ради і Президії ФПУ. Тоді ж Київський міськком профспілки ми перетворили на республіканський комітет.
Щодо закону про профспілки. Установчий з’їзд ФНПУ схвалив законопроєкт, основу якого склав союзний Закон про профспілки, ухвалений ще за часів Горбачова. Ми працювали не «з нуля», але адаптували його до нових реалій. Для цього була створена робоча група, до складу якої входили, зокрема, Валентина Андріївна Позинич, Зоя Миколаївна Васильова, я, а також Володимир Іванович Тьоткін, тодішній голова профкому заводу ім. Корольова.
У законі було чітко зафіксовано норму: роботодавець зобов’язаний відраховувати 0,3% від фонду оплати праці на культурно-масову та спортивну роботу. Деякі галузі, як-от Нафтогаз, домоглися ще більших відрахувань — до 4%.
Не менш важливим було й те, що під час приватизації ми домоглися включення профспілок до складу приватизаційних комісій. Завдяки цьому в угоди вносилися соціальні зобов’язання.
Варто згадати й створення так званої «дев’ятки профспілок» оборонно-промислового комплексу — машинобудування, радіоелектроніки, суднобудування, авіабудування, автосільгоспмашу, машприладу, важкого машинобудування, космомашу. Ця координаційна структура дозволила ефективніше відстоювати інтереси галузі.
Добре пам’ятаю зустріч з Президентом України Леонідом Даниловичем Кучмою, де я порушив питання щодо збереження соціального страхування в управлінні профспілок. Уже був готовий законопроєкт про передачу цієї сфери державі, а це означало б відсутність зарплат, лікарняних, путівок. Президент дослухався до аргументів і дав доручення залишити соцстрах за профспілками. Опір був величезний, але завдяки підтримці одного з його радників нам вдалося відстояти цю позицію. Майже десять років профспілки ще мали у своєму розпорядженні соціальне страхування.
Це був наш вагомий здобуток. І таких перемог у профспілковому русі незалежної України було чимало.
Роман Дацько, голова Об’єднання профспілок Львівщини, Заслужений працівник профспілок України
- У яких обставинах виникла ідея проведення установчого з’їзду профспілок. Яке тло для цього було на той час?
- Цьому передувало багато подій у країні – було велике піднесення серед людей, пам’ятаєте символічний ланцюг, який з’єднав схід і захід України. Ми всі жили передчуттям великих історичних подій, що змінять життя українців. Пам’ятаю і піднесення старшого покоління, яке дожило до цього часу і все життя прагнуло утворення незалежної України. Звичайно, мені повезло, що я був свідком тих історичний подій, тоді я обіймав посаду голови обкому Профспілки працівників лісової, паперової, деревообробної промисловості.
- За дорученням нашої профспілки був делегований на II з’їзд, на якому проходили становлення нові українські, незалежні профспілки. Навіть був обраний до президії з’їзду, три години проводив засідання.
Леонід Кравчук, перший Президент України, прийшов до нас на з’їзд. Мене в кулуарах йому представили. Він тоді запитав мене, які враження про першого Президента і щодо його перспектив. Я йому з гумором відповів, ну, знаєте, у нас завжди були гетьмани вусаті, а тепер я не знаю як будуть обирати… Ну, посміялись з ним, а так з’їзд наш проходив урочисто і з великими сподіваннями на майбутнє.
- Скажіть, а коли була прийнято Декларація про створення українських профспілок, як до цього поставилась влада?
- Ми були першою найбільшою громадською організацією, яка зреагувала досить оперативно і підтримала саму ідею незалежності. Тоді було духовне піднесення, що Україна буде вільна, незалежна. І відповідно в ній найбільша громадська організація профспілки також. Не даремно ми назвали Федерація незалежних профспілок. А на 2 з’їзді перейменували у ФПУ.
- Які були перші кроки вже на місці в організації, яку Ви очолювали?
- Тоді усі до цього поставились з великим піднесенням, з радістю і зі сподіванням на інше життя. У нашій галузі промисловості завжди працювали досвідчені фахівці, які своєю працею все здобували: садили ліс, доглядали його у нас був великий целюлозо-паперовий комбінат у Жидачеві, майже 6 тис. людей працювало. Профспілка була готова, люди були також до цього готові до майбутніх змін і перемін у державі.
