Ми не планували стати волонтерами. Одного дня мене просто попросили про допомогу в Благодійному фонді «Карітас –Івано-Франківськ», - розповідає голова обласної організації профспілки працівників агропромислового комплексу Ганна Чорній. А другого дня, зрозумівши, як багато потрібно рук, приймаючи щодень сотнями вимушено переміщених осіб, які приїздять на Прикарпаття з перших днів війни ( їх зараз понад 100 тисяч) я попросила прийти свою колегу, бухгалтера нашої організації Світлану Бончук. Вона погодилася. А далі долучилися й інші профспілчани. І ось так ми волонтерами вже 35 днів.
- - Коли постає питання де ти потрібніший, ми згадуємо ті налякані, спустошені, заплакані, часто безпорадні і ще дуже різні очі дітей, дорослих, які часто тільки в тому , що були одягнені, без жодних інших речей приїхали сюди, рятуючись від війни, то вибір для кожного з нас стає зрозумілим: як ти можеш спокійно спати в своєму теплому ліжку, йти на роботу, коли в них нема де прихилити голову, нема подушки, покривала, матраца, нічого нема… - емоційно діляться своїми враженнями обидві співрозмовниці. В котроїсь дитинки нема шапочки, в іншої – черевичків, вже не кажучи про солодощі, іграшки, і ми шукаємо всього цього. Складаємо довгі списки, пишемо телефони, даємо свої, і нема, просто нема вільної хвилини.
- Кожному доручають якусь ділянку роботи. Нам доручили роздавати постіль, речі першої необхідності. Найтяжче навіть не пояснити, чому комусь ще вистачило нових речей, а іншим уже нема, тільки вживані.
- Найтяжче бути для всіх цих людей психологом. Когось, кому це дуже потрібно, обнімаєш, з кимсь довго розмовляєш, щоб дати надію, когось розраджуєш, або оплакуєш разом з ними їх рідних… З кимсь ділишся своїми грошима, бо треба спішно щось прикупити. Після спілкувань, коли людське горе має обличчя, має ім’я, не можеш спати, їсти. Кажеш собі, що досить, більше не піду, але настає наступний день, і розумієш, хто, якщо не ти. Хіба зможеш спокійно працювати, жити, знаючи, що ти дуже потрібний «там».
У пані Світлани донечка –підліток.
- І мені доводиться залишати її саму, - ділиться співрозмовниця.
А часто звучать сирени, часто їй просто не вистачає материнського тепла, але дитина розуміє, чому так, і терпляче виглядає, коли мама повертається додому. Стомлена, мовчазна, задумана. І вистачає сил лише на міцні обійми, а вже потім всі інші домашні обов’язки.
І звідкись назавтра знову беруться сили. Звідкись беруться потрібні слова. І ми кажемо не лише тим людям, з якими працюємо, але й собі: «Треба вистояти, ми переможемо».
У телефонах обидвох співрозмовниць багато «есемесок». Часто слова писані російською мовою, але там почуття вдячності і побажання, щоб за допомогу, за розуміння поблагословив наших волонтерок Господь. Хай воздасться добро сторицею.
Марта Павлишин,
Фахівець зі зв’язків з громадськістю і пресою Івано-Франківської Ради профспілок області
