Майже 20% членів профспілок з початком широкомасштабної агресії взяли в руки зброю і стали на захист країни. Один з них Петренко Юрій Федорович, позивний «Петер», про якого ми хочемо розповісти.
Юрію Федоровичу, розкажіть будь ласка про себе.
- Народився я 31 грудня 1962 року у м. Кривий Ріг. Свою трудову діяльність розпочав після закінчення інституту, був направлений на роботу на будівництво алюмінієвого заводу до Сибірі, за фахом я будівельник. Звідти був призваний до лав Радянської армії. Два роки відслужив заступником командира роти. Після армії повернувся в Україну і продовжив свою діяльність на будівництві – у м. Кривий Рік, спочатку на будівельному комбінаті, а потім у «Криворіжтепломережі» був начальником дільниці, а з 2004 року був обраний головою профспілки нашого підприємства – Криворіжтепломережі і по сьогоднішній день є головою профкому.
- Де вас застала звістка про початок повномасштабної війни?
- У 2014 році, коли росіяни захватили Крим і розпочалася антитерористична операція на сході країни, я як свідома людина, пішов добровольцем до військкомату. На той час мені вже виповнився 51 рік, і мені сказали, що я знятий з обліку, потім мені запропонували, якщо я хочу й надалі перебувати на військовому обліку, потрібно написати заяву. Я так і зробив та лишився на обліку. Мене в тій хвилі ще не призвали, записали до команди роти охорони, і я був не призваний. Нас залучали до навчань, і на полігонах і до теоретичних, але не мобілізовували на той час на фронт. У 2017 році нам всім, хто перебував у роті охорони, видали такі повістки, де було написано, що на випадок мобілізації нам явитися без попередження до віськкомату, що я і виконав у 2022 року 25 лютого, коли прийшла звістка про мобілізацію і оголосили військовий стан, я з’явився із заздалегідь підготовленими речами. І в цей же день мене мобілізували до ЗСУ.
- Ви проходили додатково військове навчання, чи відразу вступили в бій?
- Я був зарахований на посаду командира взводу роти охорони, це не тероборона це ЗСУ. Я був у званні старшого лейтенанта, так, як закінчив службу в армії у 1989, так і був у цьому званні. Ми були у Кривому Розі, виконували завдання по охороні важливих інфраструктурних об’єктів, проводили навчання зі стрільб та інше, готувались до боєзіткнення з ворогом.
Так було з 25 лютого і по квітень 2022 року. У квітні мій взвод написав заяви, що ми хочемо йти на передову у діючі війська. У тому числі і я написав такий рапорт. Ми думали служити і воювати разом – одним взводом, нажаль так не вийшло. Нас усіх розподілили у різні військові підрозділи. В травні я вже був зарахований до складу 93-ї бригади Холодний Яр на посаду командира взводу стрілецького батальйону. Десь приблизно місяць у нас проходило залагодження і вже з 2 червня ми зайняли позиції на передовій, де воював до початку жовтня, взагалі перебував на 5-ти напрямках. Двічі наш підрозділ був під Ізюмом. Двічі – за Слав’янськом. Один раз були на другій лінії, за 300 метрів від першої, а потім увесь час були на нулі. Крайній раз був під Бахмутом – на східному його краю, на підступах до Бахмута. Там був двічі контужений, другий раз дуже сильно і десь вже наприкінці вересня підлікувався, а в грудні 2022 року мені виповнилось 60 років і мене звільнили за віком.
- Щоб ви хотіли розповісти про своїх військових друзів.
- З самого початку перебуваючи у Кривому Розі ми всі дуже У моєму взводі були дуже гарні люди, до речі, з них вже майже 10 немає в живих.
Ми і хотіли разом воювати, бо були друзями. А вже у 93 бригаді там не можна сказати, що були друзі – ми там були побратимами, ми прикривали один одному спини, стояли плече до плеча. Я пам’ятаю і згадую усіх, але це було таке життя хаотичне, сумбурне. Тоді мною багато чого було переосмислене і пережите. Друзі, звісно, також були, я дружив з командирами взводів нашої роти – Незальзов Родіон – позивний «Грек» і Бунич Ігор позивний «Джміль». Я спочатку був командиром взводу, а потім став командиром нашої роти. Досі ми телефонуємо один одному, листуємося. З того взводу, де я був вже більше половин, на жаль немає в живих.
- Після демобілізація з лав ЗСУ, як у подальшому склалася Ваша доля, Ви повернулись на своє робоче місце?
- Після того, як мене по медицині трохи підлікували, директор запросив мене знову стати до роботи і продовжити свою працю на підприємстві. Я адаптувався не зразу, трохи довелось знову перебудовуватись, щоб пристосуватися до мирного життя, але мені і колеги і керівники підприємства допомогли це зробити. До речі, я як був у війську, то не втрачав контакту зі своїми спілчанами. Я часто був на зв’язку, ми вирішували усі питання, які я міг допомогти вирішити з передової, завжди був на зв’язку з профкомом. Моя профспілка мені також допомогла і всьому нашому підрозділу – надсилала всілякі побутові речі, а також лопати, заступи та інший шансів інструмент, взагалі багато різного обладнання. Дуже допомагала профспілка.
І зараз, коли я звільнився з армії, не втрачаю зв'язок зі своїми побратимами, які лишились на фронті. Коли у них були прохання про якусь допомогу, то ми нашою профспілкою завжди їм допомагали, зокрема, ремонтувати машини, на яких хлопці їздять. І генератори закопували і пили і крайній раз мене попросили зібрати кошти на дрони, ми це зробили і отримали від 93-ї бригади подяку.
- Як ви бачите своє подальше життя?
У мене велика родина – мати їй 88 років, дві дочки і син. Доньки вже дорослі, а сину 15 років, троє онуків, внучка народилась вже 2023 року. Є для кого жити і кого захищати.
Хочу поділитися своїми враженнями. Поки я служив, у мене була можливість тимчасово з війни приїхати додому і мене дуже вражала велика різниця між військовою і відносно мирною ситуацією. Коли ти бачиш, що відбувається на переднім краї, як живуть цивільні в містах і селах, де ми були, і коли приїжджаєш у мирне життя, - це дві країни, по-різному люди живуть. Ті, хто живуть тут, не відчувають того, що люди відчувають там, дуже великий контраст. Це дуже незрозуміло – не вся країна на жаль воює і не всі розуміють, що там твориться. Це дуже ріже по серцю.
І все ж всі ми живемо надією на перемогу і все, що можемо робимо для цього. Я вже багато чого пройшов, мені вже не страшно. З моєї родини ніхто нікуди не поїхав з України. Хоча на початку у дівчат була така можливість, але вони сказали, ми тебе не покинемо.
Мене тримає робота. Я відчуваю, що я потрібний людям, і все те, що я і мої колеги робимо, наближає час нашої Перемоги.
Розмову вів Юрій Работа
газета ФПУ "Профспілкові вісті",
№4, 22 лютого, 2024 р.
