Колишній президент Уругваю Хосе "Пепе" Мухіка, якого в усьому світі знали завдяки його скромному стилю життя та щирій любові до свого народу. За аскетичний спосіб життя та скромність його прозвали "найбіднішим президентом на світі".
Мухіка народився 20 травня 1935 року в Монтевідео. Він у 1960–1970-х роках брав участь у лівому повстанському русі "Тупамарос", бо надихнувся ідеями кубинської революції. Його поранили шість разів, а більшість часу свого політичного шляху Мухіка просидів у в’язниці — там він провів 14 років, здебільшого в одиночній камері.
Він вийшов на волю 1985-го, коли в країні було відновлено демократію. У 2009 році Мухіку обрали президентом Уругваю. Він керував державою до 2015 року. Під час свого президентства він став символом скромності: жив на невеличкій фермі разом із дружиною, сам вирощував квіти та понад 90% своєї зарплати віддавав на благодійність. Його єдиним особистим транспортом був Volkswagen Beetle 1987 року.
Відомий своєю простотою і прямотою, залишив важливий урок: боротьба з капіталізмом — це не лише економіка, а й культура.
Пепе Мухіка: «Моє покоління зробило наївну помилку. Помилка покоління, в тому що соціальні зміни зводяться до націоналізації виробництва та розподілу. Але ми недооцінили інше: капіталізм — це перш за все культура.
Йдеться про цінності, що непомітно формують наше життя: споживацтво, егоїзм, індивідуалізм. Саме вони тримають систему міцніше, ніж армії й закони».
Чому це важливо для профспілок?
Профспілковий рух традиційно зосереджувався на зарплаті, робочому часі, умовах праці. І це правильно. Але якщо зупинитися лише на економічних вимогах — ми ризикуємо повторити помилку, про яку говорив Мухіка.
Адже найману працю можна захищати, але водночас людина залишатиметься в тій самій культурі егоїзму й нескінченного споживання, а це означає, що справжньої свободи й солідарності так і не буде.
Культура солідарності проти культури егоїзму. Капіталізм пропонує «культуру покупок»: ти щасливий, коли купуєш більше.
Профспілки ж можуть і мають плекати іншу культуру: взаємодопомогу, коли ми ділимося замість того, щоб накопичувати;
спільність, коли життя не зводиться лише до конкуренції; тверезість у споживанні, коли ми вчимося цінувати необхідне, а не гнатися за непотрібним.
Урок Мухіки для нас: «Бідний — це не той, хто мало має. Бідний — той, хто постійно потребує».
Цей вислів можна зробити профспілковим гаслом. Бо боротьба за гідність на роботі — це частина ширшої боротьби: за новий стиль життя, нову етику і нову культуру.
Завдання профспілок ХХІ століття: профспілки мають шанс стати не лише захисниками трудових прав, а й школою культури солідарності.
Це означає: говорити з людьми не лише про зарплати, а й про сенс життя, споживання і взаємопідтримку; формувати нові практики спільності — від кооперативів до громадських ініціатив; виховувати покоління, яке не боїться жити «по-іншому», ніж диктує ринок.
? Висновок: Профспілки, як і ціле покоління лівих, можуть помилятися, коли дивляться лише на економіку, але справжня сила профспілкового руху — в здатності будувати культуру солідарності. І саме вона може стати тією «революцією», яку не зламає жодна криза.
Василь Шилов
