Банально говорити, що цьогорічний День журналіста зустрічаємо за непростих умов. І не лише через зрозумілий відбиток, який наклали на наше життя війна та пандемія з карантинами. А й тому, що усвідомлюємо, що навряд чи настане час, однозначно сприятливий для журналістської діяльності. Але варто прагнути змін та усвідомлювати важливість нашої професії.
Епідемія COVID-19 навчила багатьох українців цінувати елементарне – повітря, яким дихаємо. Тому що в певний момент виявляється: його може критично не вистачати. Саме таким життєдайним повітрям для демократичного суспільства є й повноцінне функціонування засобів масової інформації, можливість журналістам вільно, безперешкодно здійснювати свою діяльність.
Якщо журналіст не поставить запитання Президентові, що приїхав до Луцька з робочим візитом – це історія не про ущемлені амбіції самого журналіста чи редакційного колективу, а про обмежену можливість комунікації «виборці – влада». Адже саме голосом своєї громади і виступають представники мас-медіа.
Якщо районна газета на Луганщині, яка видається за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, не потрапить до передплатників – це історія не про зрив виходу чергового номера і навіть не про порожній заклик діджиталізуватися на території без мобільного інтернету, а про загрозу інформаційній безпеці держави. Тому що за законами ринкового суспільства, в якому ми всі живемо, вакууму на ринку бути не може – на місце голосу, який замовк, прийде інший голос. Ось тільки далеко не факт, що голос той буде прихильним до української держави…
Якщо журналіст у Запоріжжі чи Житомирі, який віддав не один десяток років служінню своїм глядачам і слухачам, опиниться на вулиці через псевдореформи високооплачуваних грантових «експертів», які «зацементували» своє панування на Суспільному мовнику ще на 5 років, - це історія не про безробіття, а про профанацію прогресивної ідеї суспільного мовлення. Ідеї, яка в Україні на практиці стала годівничкою для широко відомої у вузьких колах тусовки «соросят» (При всій повазі до багатьох достойних громадських організацій та фонду «Відкрите суспільство», але окремі медійні ГО – здебільшого професійно паразитують на проблемах українських медіа, а не допомагають їх вирішувати!). І радикальне скорочення обсягів регіонального мовлення на тому самому Суспільному знецінює саму ідею єдиного національного інформаційного простору.
Тому що з Києва всього не видно. Україна – це не лише печерські пагорби, де ухвалюються закони, й затишні конференц-зали п’ятизіркових отелів, де одні й ті самі експерти з погодинними гонорарами, які дорівнюють місячній зарплаті редактора районної газети з 30-річним стажем, дискутують про «міжнародні стандарти» і про «правильну» журналістику.
Україна – це Черкащина і Запоріжжя, Галичина і Полісся, прифронтовий Донбас і безкраї степи Херсонщини… Це маленькі містечка, що втратили статус райцентрів, це загублені в лісах селища, куди з обласного центру – чотири години їзди маршруткою раз на добу. І де живуть мільйони «маленьких українців», голосом яких є журналісти. Журналісти, які щодня ходять на роботу, щоб розповідати людям новини й допомагати краще орієнтуватися в такому нестабільному навколишньому світі. Журналісти, яким так само потрібно годувати свої сім’ї та відчувати, що їхня праця потрібна й цінується, а право на професію й саме життя – гарантоване законом і захищене державою.
Багато цих журналістів працюють у редакціях, де всього колективу – дві-три людини. І їм щодня болить голова не про редакційні статути, єдині прес-карти чи створення наглядових рад, про що роками дискутують завсідники Страсбургів і Брюсселів. У них – прозаїчніші турботи. Чи не виселять місцеві можновладці з приміщення, на яке редакція має право за законом про роздержавлення. (Цілком можливо, що принаймні намагатимуться виселити). Чи вчасно доставить Укрпошта передплатний тираж. (Швидше за все, ні). Чи укладе районна влада угоду на висвітлення діяльності, яка не лише допоможе місцевій громаді краще розуміти, що відбувається навколо неї, а й бодай трохи дозволить газеті звести кінці з кінцями за умов украй бідного регіонального рекламного ринку. (Не факт – імовірніше, що натомість вона протизаконно започаткує власний «бойовий листок» або інформбюлетень, прикриваючись децентралізацією). І зрештою, чи буде наприкінці місяця чим сплатити податки державі й зарплату своїм працівникам.
І якщо редактор такої газети здасться під натиском столичного рекламного агентства й під страхом залишити колектив голодним поставить у номер без плашки про рекламу чергове інтерв’ю Юлії Тимошенко або Олега Ляшка про те, як їхні партії борються з продажем землі… Чи варто кидати в нього каміння як у найбільше джерело бід на вітчизняному медіаринку? Так, джинса підлягає засудженню, але що зробили законодавці та експерти для забезпечення сталої економічної незалежності локальних ЗМІ? Що зробили політики та медійна тусовка, аби національні канали не були збитковими? Де та економічна незалежність медіа-ринку, яка унеможливила б джинсу чи олігархічні дотації як ганебне явище?
Буваючи в регіонах, я вживу спілкуюся з колегами, які сьогодні, в 2021-му, отримують на руки 4-5 тисяч щомісяця. Гривень, не доларів (спеціально уточнюю для членів наглядових рад та інших грантових діячів, яким більш звичний саме такий порядок цифр).
Можна, звісно, говорити з таким колегою про стандарти й обговорювати результати «моніторингів джинси». Можна навіть запросити його на тренінг про висвітлення проблем певної спільноти та інші «суперактуальні» теми, щоб колега бодай побачив готель, на проживання в якому він ніколи не заробить журналістською працею. Можна подарувати ручку і блокнот з логотипом міжнародного донора. Можна…
…Але коли журналіст повернеться до свого регіону, він і надалі щодня долатиме проблеми, про які за великим рахунком ніхто з тих, хто при владі й при грошах, не чув і чути не хоче. Максимум – висловить «глибоку стурбованість» на черговому «експертному обговоренні», щедро оплаченому європейськими чи заокеанськими донорами.
А «експерти» тим часом запропонують главі держави ще й відмовитись від присудження медійникам звання Заслуженого журналіста України – мовляв, це пережиток СРСР. Не реформувати нагородну державну політику, а саме викинути одну професію із 42 існуючих почесних державних звань.
«Експерти» поглузують із сотень журналістів у регіонах та столиці, які десятиліттями чесної праці заробили бодай таке визнання від держав. Образять своїм зверхнім ставленням, наприклад, достойного журналіста зі Сміли Олександра Вівчарика, якому Президент Володимир Зеленський присвоїв звання у серпні 2019 року. Олександр Ілліч «заробив» у професії кілька інфарктів та доплату до пенсії за звання у розмірі аж… 300 гривень (або 10 доларів!). Чому пан Вівчарик має соромитися державної нагороди за багаторічну професійну журналістику, зокрема, за написання автобіографічної публіцистичної книги «Подорож у каторжні місця» (Олександр Ілліч – син українських політв’язнів, які відбували заслання в російській Республіці Комі)???.
На дорадчій Раді на Банковій чомусь не говорять про потребу реформування всієї нагородної системи України. Про звання в інших галузях, які купувались і купуються. Про те, що вже за президентства Володимира Зеленського 9 медійників отримали звання «заслужених» - це що, їм тепер назад «корочки» здавати?
А головне – мовчать про те, чи справді почесні звання – проблема номер один для медіа, а не беззахисність перед лицем економічної кризи і пандемії.
З яким би задоволенням ці модні «медіареформатори», які навчились хвацько вимовляти «проєкт» і послуговуватись фемінітивами, списали б на звалище як такий самий пережиток Союзу мільйони своїх співвітчизників – таких «немодних», «неправильних», «несвідомих»… Як у них заведено говорити – «токсичних» і «неформатних».
З якою радістю вони знищили б Національну спілку журналістів України, яка об’єднує понад 19 тисяч ось таких не зручних для будь-якої влади реальних живих журналістів із своїми такими земними проблемами…
І такі спроби робляться. Від 2014-го року й донині не міліє потік активістів, які воліють отримати на Банковій добро на розкол НСЖУ. Або пишуть багатомільйонні грантові заявки до донорів на створення ідеальної організації «правильних» журналістів. Або прописують у законопроектах створення державою нової асоціації журналістів (така ініціатива була передбачена у реально токсичному законопроекті пана Міністра культури Бородянського, який також лобіював запровадження кримінальної відповідальності для журналістів). І активісти вже потайки ділять між собою посади й бюджети у ще не створеній структурі, такому собі «детекторі» над журналістами чи «міністерстві правди»…
А незручні журналісти все не здаються. Все вештаються під ногами. Все прагнуть гідно і спокійно жити і працювати, несучи людям просте і правдиве своє слово.
За кілометр відчуваючи фальшивість турботи про себе з боку подібних новоспечених захисників.
Вони живуть і працюють там, де не тягне ніякий інтернет G – ні три, ні чотири…
Де, після знищення проводового радіо, районна газета раз на тиждень залишилась єдиним джерелом новин.
Де поштарку виглядають як світло у вікні.
Де місцеве медіа – це можливість і гроші на лікування тяжкохворого зібрати, і вирощений врожай продати, і про земляка-героя, що віддав життя на війні з російським агресором, усій громаді розповісти…
Де свіжий випуск української газети – це і є та ниточка, що зв’язує з матір’ю-Україною навіть там, де зовсім поряд досі чути постріли...
«Маленькі медіа». «Маленькі люди». У малих містечках.
День у день творять велику історію.
І всього-то їм потрібно – не заважати. Дати спокійно жити і працювати. А бажано – ще й трохи допомогти.
Так, як робить це цивілізована Європа, Сполучені Штати й весь світ.
Як це роблять там, де наші чиновники люблять їздити звітуватись про чергові успіхи на європейському шляху й просити нову порцію грошей, ефект від яких навряд чи колись побачать у Корюківці чи Крижополі. А пригодовані ними експерти – підтакувати, провітрювати сукні й костюми та вести довгі політкоректні розмови на фоні синього прапора з багатьма жовтими зірочками.
Напевно, Україна незабаром залишиться єдиною країною Європи, де не було ухвалено державної програми підтримки медіа в умовах пандемії. Хоча НСЖУ, залучивши широке експертне коло (справжніх журналістів із регіонів, які щодня працюють «у полі», а не диванних аналітиків із ГО), ще рік тому напрацювала пакет відповідних пропозицій і передала до уряду.
Все не до того. Зате лякати законом про медіа, на кількарічне обговорення якого вже, певно, витратили не один грантовий мільйон євродонорів, - тут нашій владі та її підспівувачам немає рівних. Робити спробу загнати всі медіа в стійло жорсткого регулювання недореформованої Нацради – це турбота номер один. Попри обгрунтовані застереження тих самих європейських експертів щодо недоцільності регулювання друкованих і онлайнових ЗМІ в однаковому форматі з радіо і ТБ. Попри протести сотень авторитетних медійників, яких згуртувала на своєму дискусійному майданчику Національна спілка журналістів. Попри голоси досвідчених колег, які знаючи зсередини роботу Нацради, аргументовано застерігають від підпорядкування їй друкованих ЗМІ…
Здавалося б, усім очевидно – драконівський закон про медіа абсолютно не є тим захистом, який потрібен сьогодні українським журналістам. Він вдарить не по російським пропагандистам, а саме по вітчизняним медійникам.
Невже саме це сьогодні найбільше потрібно державі в умовах інформаційної (і не лише інформаційної) війни?..
Але поки що владі байдуже.
Епідемія байдужості. Ось як можна назвати явище, яке з головою накрило нині українську журналістику.
Якщо раніше це була епідемія ворожнечі – з розподілом за «своїх» і «чужих», на «патріотів» і «п’яту колону», з цькуванням опонентів фейсбучними ботофермами – то нині ненависть змінилась байдужістю. За якою проглядається погано замаскована зневага.
Мовляв, «традиційні журналісти» - вчорашній день. Немає чого з ними панькатись. У нас усе буде «діджитал»!
А хто не встиг, не зміг, не зумів зручно вмоститися у новомодних форматах – нехай звинувачує лише себе. Блогери все і напишуть, і покажуть.
Картинка перемагає правду, імітація – важливий зміст.
Реалії сьогоднішньої України – це не гальмування медіареформ, як це було за Кучми, Ющенка і Януковича. Коли з роздержавленням газет запізнились на двадцять років – майже на стільки, скільки потрібно було, щоб не залишилось що і з чим роздержавлювати.
Сьогодні ми маємо справу з імітацією реформ.
Метою реформ у сфері медіа повинно бути забезпечення сталого існування незалежних приватних ЗМІ в умовах свободи слова і вільного ринку.
А не проста зміна вивісок чи створення закритого «клубу реформаторів», як це здебільшого відбувається у нас. Тим самим перетворюючи реформи на імітацію.
Епідемія байдужості. Вона, подібно ковіду, перекриває кисень журналістиці.
Такі вони, реалії українського медіапростору в пандемічному 2021-му.
Чи є надія?
Пригадаю слова Ліни Костенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!» Так і «епоха для журналістів» - навряд чи можлива. Напевно, мої слова підтвердив би багаторічний голова Національної спілки журналістів Ігор Федорович Лубченко, якого справедливо називали «адвокатом журналістів» і на якого рівняємося досі. Журналісти привели політиків до влади, а потім політики про них забули – так казав свого часу наш світлої пам’яті наставник. Так, за кожної влади сфера медіа мала свої труднощі. Бодай тому, що в самій нашій діяльності – якщо говорити саме про журналістику, а не про піар і рекламу – закладена неможливість однозначного її сприйняття і заохочення будь-якою владою.
Тих, хто відкриває очі суспільству, не люблять в усі часи. Але цей безперервний конфлікт, як і будь-який конфлікт, - це й закладена в ньому можливість. Можливість руху вперед, подолання обмежень і виходу на нові щаблі розвитку. Це є той кисень демократичного суспільства, який народжується в муках його становлення. І відвойовувати кожен кубометр цього цілющого кисню – це наша спільна справа. Справа всіх, хто усвідомлює, що журналісти – важливі.
Сергій ТОМІЛЕНКО,
голова Національної спілки журналістів України,
член Виконкому Європейської федерації журналістів
Джерело:
