Європа переживає найбільший притік біженців з часів Другої світової війни: Верховний комісар ООН у справах біженців очікує, що понад чотири мільйони людей з України потребуватимуть притулку в Європейському Союзі. Країни-члени ЄС мають бути готові не лише до гігантських логістичних зусиль, але й до безпрецедентного інтеграційного виклику.
На щастя, є досвід, який можна спиратися. Всі кризи специфічні, але можна винести кілька уроків із попередніх епізодів і, зокрема, зі Швеції.
Не всі, але багато хто залишається тут: біженці завжди сподіваються повернутися, але в результаті часто залишаються. Міграція вимагає великих витрат, у тому числі емоційних, і багато сімей, яких насильно вирвали з коренем, не наважаться взяти своїх дітей та повернутися на батьківщину. Навіть за найсприятливішого сценарію, коли військові дії швидко закінчаться, а незалежність та демократія України будуть відновлені, біженці, ймовірно, не зможуть повернутися найближчим часом.
У багатьох випадках повертатися просто нікуди. По всій Україні інфраструктура вже сильно пошкоджена: мости розбомблені, дороги зруйновані, школи розбиті. У Києві, Харкові та Маріуполі цілі житлові квартали перетворилися на чорні від кіптяви кістяки.
Інтеграція – це інвестиції: визнавши, що міграція не буде тимчасовою, необхідно розглядати інтеграцію як довгострокову інвестицію. Немає нічого доброго в тому, що висококваліфіковані фахівці витрачають свої компетенції на першій роботі, а некваліфіковані залишаються без роботи.
Кожен біженець повинен мати можливість застосувати свої навички, вивчити місцеву мову та набути всіх знань, необхідних для участі у ринку праці. Інвестиції в навички окупляться незалежно від того, чи залишиться людина, чи повернеться: Україна – наш сусід, її багатство буде нашим добробутом, а її демократія – нашим захистом.
Думати масштабно, будувати масштабно: у 2016 році головний економіст Світового банку та лауреат Нобелівської премії Пол Ромер запропонував Швеції – одній з найменш густонаселених країн Європи – виділити ділянку землі для розміщення численних біженців, які залишають Сирію, Афганістан та країни Африканського рогу. На його думку, такому місту як Гонконг не потрібно багато квадратних кілометрів для процвітання.
Чому б і ні? Давайте скористаємося можливістю побудувати міста з нульовим рівнем викидів, самозабезпечені міста, про які ми мріємо, з феміністським міським плануванням та соціальним житлом, яке сприяє рівності, хоч і не ізольовані від навколишнього суспільства, як у схемі Ромера: Європі потрібно менше кордонів, а не більше.
Як би там не було, більша частина інтеграції все одно відбуватиметься у звичайнісіньких районах, в існуючих містах та селищах з їхніми існуючими проблемами. Прогресивна інтеграційна політика має гарантувати, що прибуття біженців не поглибить житлову кризу, не посилить сегрегацію у школах та не створить додаткове навантаження на системи охорони здоров’я. Це вимагатиме свідомого вибору та довгострокової перспективи.
Відмовитися від згубних дихотомій: той факт, що чимало українців не повернуться, не означає, що вони не залишаться українцями. Вони залишаться ними в душі та серці, але вони також стануть парижанами та відданими голландцями, почуватимуться як удома в Лапландії та оселяться на Сицилії. Можна бути українцем та шведом (і багато ким ще) одночасно.
Вивчення транснаціоналізму показує, що ідентичності постійно змінюються та множаться, і рідко бувають взаємовиключними. Сім’я мого батька родом з балтійського острову Готланд, моєї матері – зі Стокгольму, і я відчуваю себе однаково вдома в обох місцях, як і в Упсалі, де я народилася і виросла. Частина мене належить Манагуа в Нікарагуа, де я також жила в дитинстві, але моєю столицею назавжди залишиться «червоний Відень», моя домівка упродовж більше десяти років. Після року навчання з обміну в Королівському університеті Белфасту, просочені дощем вулиці цього північноірландського міста, назавжди залишаться частиною моєї сутності.
Я поділяю досвід множинної ідентичності з багатьма європейцями, і нові ідентичності формуються постійно, оскільки люди зустрічаються та стають парами, змішуються та поєднуються. Справді, нам потрібна Європа, побудована на силі різноманітності та етики гостинності.
Остерігайтеся зворотної реакції: якщо зараз є солідарність, то потім буде зворотна реакція. Біженці, мігранти, всі, кого можна назвати «іншими», завжди були цапами-відбувайлами за недуги суспільства. Українці також стануть жертвами цього. Як і в минулому, важливо невпинно підтверджувати, що муніципалітети у всіх частинах Європи – їхні політики, державні службовці та активісти – щодня доводять, що можна будувати доброзичливі спільноти.
Цінний досвід
Поступаючись лише Люксембургу, Швеція приймає найбільшу частку мігрантів у ЄС: 19,5% шведів – кожен п’ятий – народилися за кордоном. Багато хто приїхав до Швеції як робітники з Фінляндії та колишньої Югославії у 1950-1960-х роках, інші – як біженці з Латинської Америки у 70-х роках та Близького Сходу у 1980-х та 1990-х роках.
Найбільша кількість біженців прибула з Боснії-Герцеговини та інших балканських країн у 1990-і роки, а також із Сирії, Афганістану та країн Африканського рогу у 2015 році та біля нього. У тому році Німеччина прийняла найбільшу кількість прохачів притулку, але Швеція прийняла найбільше по відношенню до чисельності населення. Справді, у десятиліття 2011-2020 років Швеція входила до першої десятки країн, які приймають біженців у всьому світі з поправкою на чисельність населення. Цінний досвід залишається актуальним і сьогодні.
Визначальним уроком великого прийому біженців у 1990-і роки стало «піднесення знань» (kunskapslyftet), задумане нинішнім європейським комісаром з внутрішніх справ Ільвою Юханссон, яка на той час була міністром освіти Швеції. Освіта для дорослих була масово розширена, щоб протистояти глибокій економічній кризі, яку переживала Швеція протягом того десятиліття. Можливість записатися на курси підготовки до вищої освіти, а також до професійного навчання була відкрита для всіх, хто отримував допомогу з безробіття, чи то корінні шведи з обмеженою освітою, чи новоприбулі біженці.
Почасти успіх цієї ініціативи полягав у тому, що вона не називалася інтеграцією як такої, тому її досить значні витрати не сприймалися як «витрата грошей на мігрантів». Однак розширення освіти для дорослих зробило вирішальний внесок в інтеграцію біженців з Боснії та інших частин колишньої Югославії. Десятки тисяч людей провели свої перші роки у Швеції в школі, а не на допомозі, і були добре підготовлені до працевлаштування, коли ринок праці пожвавився.
Біженці з колишньої Югославії прибули до Швеції, яка переживала важку кризу, з величезними скороченнями державних витрат і безробіттям, яке стрімко зростало. Перші кілька років були важкими, але згодом біженці знайшли опору у суспільстві. Їхня інтеграція була не швидкою, але успішною. Це особливо вірно для тих, хто був дитиною, коли вони приїхали – через три десятиліття вони користуються практично тими ж стандартами житла та доходів, що й їхні рідні однолітки.
Не так обтяжливо
Майже 90 тисяч людей шукали притулок у Швеції у 1990-ті роки. Це число зрівнялося у 2014 році та майже подвоїлося у 2015 році, коли 163 тисячі подали прохання про надання притулку. У своїй нещодавній книзі професор політики Інституту досліджень міграції, етнічності та суспільства при Університеті Лінчепінга Пео Хансен аналізує, що сталося з економікою, коли Швеції довелося «нести тягар» (як часто кажуть) біженців, які прибули під час останнього великого напливу.
Його висновки очевидні: «криза біженців» стала благом для шведської економіки. Їх прийом не лише приніс велику користь містам і селам всієї Швеції, чиє порожнє орендне житло і школи були заповнені, а й дав поштовх ринку праці.
Хансен заперечує думку бухгалтерів, згідно з якою внесок іммігрантів в економіку можна оцінити за їхніми податковими відрахуваннями за вирахуванням соціальної допомоги. Це не враховує внесків біженців у реальну економіку, їхні таланти, підприємливість та працю.
Особливо якщо вони зайняті в низькооплачуваному секторі, як це нерідко буває з іммігрантами, їх внесок в економіку не може бути виміряний невеликими податками, які вони сплачують із надто маленької зарплати. Сьогодні іммігрантами є не лише 60% шведських прибиральниць та половина таксистів країни, а й кожна сьома медсестра та кожен третій лікар. Догляд за хворими у Швеції не може обійтися без доглядальниць із Сирії та Сомалі.
Дощ по даху
Прийом мільйонів біженців, безсумнівно, є найскладнішим логістичним завданням. У міністр у справах міграції Швеції щойно оголосив, що для розміщення українських біженців будуть використовуватись склади, спортивні зали та намети.
Біженці з Боснії розміщувалися у наметах. Серед них була і колишній міністр освіти Швеції Аїда Хаджіаліч – першокласна студентка та талановитий політик. Першим спогадом Аїди про Швецію був шум дощу по даху намету, в якому вона та її сім’я спочатку спали. Інші діти з інших частин Європи тепер проводитимуть свої перші ночі у наметі, можливо, слухаючи шум крапель дощу, які падають на полотно.
Сподіваюся, що вони, як і тогочасні боснійські біженці, напишуть ще один розділ успішної інтеграції.
Ця публікація є спільною публікацією Social Europe та IPS-Journal.
Автор Ліза Пеллінг
Ліза Пеллінг – політолог та керівник стокгольмського аналітичного центру Arena Idé. Регулярно публікує матеріали у щоденній цифровій газеті Dagens Arena. Має досвід роботи політичним радником та спічрайтером у міністерстві закордонних справ Швеції.
Джерело:
