Одним із шляхів поліпшення існуючого стану з охороною здоров’я людини профспілки вбачають у впровадженні загальнообов’язкового державного медичного соціального страхування.
Медичне соціальне страхування намагаються впровадити з 2001 року, але постійно відтерміновують, оскільки не один із запропонованих законопроектів (яких за ці роки було більше 20) не знаходив підтримки одночасно усіх трьох сторін соціального діалогу, тому що проекти були орієнтовані не на соціальний захист застрахованих осіб, а на інтереси самої системи охорони здоров’я (змінювалось джерело фінансування – з держаного бюджету на кошти соціального страхування), інтереси комерційних клінічних або страхових компаній тощо.
У процесі багаторічного обговорення та вивчення цього питання профспілки переконалися, що Державний бюджет повинен узяти на себе, насамперед, тягар щодо фінансування соціально значущих медико-санітарних та оздоровчих цільових програм, система охорони здоров'я має забезпечуватись державним (за рахунок податків) – тому у свій час було підтримано лише один з усіх запропонованих законопроектів, який розроблявся тристоронньою робочою групою Мінсоцполітики за участю профспілок. На жаль, цей законопроект так і не було внесено навіть на розгляд Кабінету Міністрів України.
Тоді всі три сторони соціального діалогу погодились, що необхідно підготувати систему, а згодом запровадити медичне соціальне страхування. Потрібно наголосити саме на слові «соціальне», оскільки метою системи охорони здоров’я має бути здоров'я пацієнтів і нації в цілому. Національна стратегія розвитку охорони здоров'я повинна фокусуватися на потребах пацієнтів, а не на їх купівельної спроможності.
З іншого боку, не можна також допустити, щоб кошти медичного соціального страхування використовувались на потреби системи охорони здоров’я як такої, оскільки у такому випадку застраховані особи будуть забезпечуватись по залишковому принципу та знову сплачуватимуть за медичну допомогу із власної кишені, що підтверджує досвід окремих пострадянських країн.
У світовій практиці найбільш поширеними є три основні моделі організації та фінансування медицини: пряме фінансування з державного та місцевих бюджетів, обов‘язкове соціальне медичне страхування та медичне страхування на цивільно-договірних засадах.
Загалом світовий досвід свідчить, що найбільш ефективною формою в соціально-економічному плані є пряме фінансування охорони здоров‘я з державного та місцевих бюджетів, перевагами якої є економія адміністративно-управлінських витрат, оперативність та пропорційність фінансування медичних закладів усіх ланок надання медичної допомоги, можливість концентрації коштів для вирішення найбільш актуальних завдань та дій в екстремальних ситуаціях. Проте при бюджетній системі відсутні стимули до ефективної роботи медичного персоналу з метою підвищення якості медичного обслуговування.
У системах соціального страхування це питання вирішується більш оптимально, проте для суспільства вони дорожчі. Це обумовлено як зростанням складності організаційно-фінансових та управлінських функцій при переході від бюджетних до страхових систем, так і загальною затратною спрямованістю страхових систем. Тому, в українських реаліях обмеженості в суспільстві фінансових ресурсів – запровадження медичного соціального страхування доцільне лише за умови забезпечення достатніх гарантій стосовно належного соціального ефекту щодо якості та доступності медичної допомоги.
Головною причиною зростання загальних видатків та порушенням системи фінансування медичних закладів при відсутності реального покращання якості медичних послуг – є відсутність ефективного посередника на ринку медичних послуг, який має забезпечити належну організацію та захист прав застрахованої особи. В ході еволюції систем соціального медичного страхування в країнах ЄС, де цей вид страхування досить успішно забезпечує належний рівень соціальних гарантій, роль такого посередника виконували лікарняні каси, що створювались безпосередньо на підприємствах. Однак у подальшому більшість їх функцій перейшло до територіальних фондів соціального страхування.
Як свідчить історія розвитку медичного страхування в світі, на початковому етапі найбільш ефективними є централізовані, солідарні системи соціального медичного страхування. Тому вважаємо позитивними внесені до чинного законодавства зміни стосовно покладення функції здійснення медичного соціального страхування, після його впровадження, на Фонд соціального страхування України.
Наведемо приклад про дві пострадянські країни, в яких була проведена медична реформи двома різними напрямками, про що було детально надано інформацію під час проведення експертного семінару по реформуванню системи охорони здоров’я у контексті реалізації Угоди про асоціацію з ЄС, який відбувся у Києві 16-17 травня 2017 року.
Так, у Грузії проведена медична реформа була направлена на роздержавлення системи охорони здоров’я. Реформа включала в себе приватизацію лікарень, поліклінік, а також введення загального медичного страхування. Це призвело до зникнення тієї корупції, що була у сфері охорони здоров’я країни, але породила нові проблеми.
Безкоштовна медицина зникла – за неї або сплачує людина (при покупці страхового поліса), або його частково покриває держава у вигляді лімітованого ваучера. Уряд Грузії видає незахищеним верствам населення лімітовані ваучери. Але передбачених цим ваучерами коштів не вистачає на оплату лікування серйозних захворювань. Якщо працездатного грузина не страхують на роботі, що зазвичай обходиться в $16 на місяць і часто їх вираховують із зарплати, йому доводиться страхуватися самому за $44. Часто грузини скаржилися на "кругову поруку": страхові компанії відправляли їх лікуватися не кращим фахівцям, а в свої клініки. Були скарги на неправильну діагностику, в результаті чого людина пролікувалася від неіснуючої хвороби на весь свій ліміт, а від реальної хвороби їй доводилося лікуватися за свій рахунок.
Наразі грузинські урядовці мають намір частково повернути державне управління за участю соціальних партнерів у систему охорони здоров’я, щоб зробити медичні послуги якісними та доступними населенню, а також зорієнтувати саму систему на інтереси людини.
Зазначене свідчить, що ідея залучення до загальнообов’язкового державного медичного страхування страхових компаній, яку пропонують нам втілити в життя окремі народні депутати, може призвести до упередженого відбору ними умов страхування – переважно осіб молодого віку і з низьким рівнем захворюваності та відмови у страхуванні осіб похилого віку, хронічно хворих, дітей, оскільки у законопроекті не передбачено механізмів вирівнювання ризиків захворювань.
Інша ситуація та інші проблеми у Молдові. Там впроваджено медичне соціальне страхування, при цьому внески сплачуються порівну як роботодавцем, так і працівником у розмірі 9,0 відсотка (по 4,5 відсотка для кожної категорії платників) у загальний Фонд обов'язкового медичного страхування, з якого фінансується система охорони здоров'я країни - і це стало ключовою помилкою.
Внаслідок такої механічної заміни джерела фінансування системи охорони здоров’я з бюджетної форми на страхову виникла ситуація, коли коштів не вистачає, при цьому зарплати у медиків збільшились несуттєво по відношенню до твердих валют, якість послуг не покращилась, корупція нікуди не зникла і застрахована особа, крім сплати внесків із своєї зарплати – вимушена як і раніше платити за вкрай необхідні медичні послуги (операції тощо) із власної кишені. Держава, яка має сплачувати страхові внески за непрацюючих осіб і працівників бюджетних організації не здійснює своїх обов’язків у повному обсязі, щорічно скорочуючи цим надходження до солідарної системи, що призводить до соціальної несправедливості у розподілі страхових коштів між застрахованими особами у системі соціального страхування та до їх нестачі.
Про недосконалість цієї ідеї свідчить і досвід Латвії, в якій у кінці липня 2017 року саме для забезпечення фінансування системи охорони здоров’я в черговий раз вимушені були піти на підвищення соціального внеску з 34,09% до 35,09%, який внаслідок значного навантаження сплачується не лише роботодавцем – а й працівником (11% з них). Ці кошти будуть спрямовані не до спеціального бюджету, а до основного бюджету на фінансування охорони здоров'я, забезпечуючи оплачені з коштів держбюджету послуги охорони здоров'я особам, які вже є застраховані. Передбачається, що підвищення ставки страхових внесків дасть для фінансування охорони здоров'я в 2018 році додатково 84,6 млн євро, в 2019 році - 98,1 млн євро, в 2020 році - 103,9 млн євро.
Тому, зважаючи на зазначений досвід наших сусідніх країн, при реформуванні вітчизняної системи охорони здоровʼя необхідно чітко розмежовувати три самостійні напрями:
забезпечення фінансування охорони здоров'я в розрізі соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм відповідно до частини 2 статті 49 Конституції України, вимог Основ законодавства України про охорону здоров'я;
запровадження загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування;
добровільне медичного страхування.
Світовий досвід свідчить, що добровільне медичне страхування відіграє виключно допоміжну роль у забезпеченні населення медичною допомогою. Його основне призначення – пом'якшення дефіцитів медичної допомоги, що виникають у системі обов'язкового соціального медичного страхування.
На відміну від цього, обов'язкове соціальне медичне страхування має бути орієнтоване виключно на інтереси застрахованої особи, його кошти мають бути виключно цільового призначення та забезпечувати лише відшкодування витрат на основні види медичної допомоги і медичні послуги застрахованим особам в обсязі соціальних гарантій держави. А розмір страхового внеску в системі медичного соціального страхування не має пов'язуватись зі станом здоров'я застрахованого і, відповідно, з обсягом одержаної медичної допомоги.
Разом з тим, реформування в цій сфері у запропонованих варіантах містить ряд ризиків та недоліків. Так, відкритим залишається питання джерела фінансування медичного соціального страхування, оскільки за попередніми розрахунками це потребуватиме збільшення розміру єдиного соціального внеску приблизно на 5 відсотків. Намагання вирішити це питання внутрішнім перерозподілом існуючого розміру єдиного соціального внеску за видами соціального страхування призведе до зменшення частки і без того дефіцитного Пенсійного фонду України, що у свою чергу не дозолить вирішувати існуючі проблеми в пенсійні системі.
Отже, до прийняття Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування" необхідно, насамперед, здійснити наступні заходи:
- прийняти нормативні документи щодо визначення гарантованого державою рівня безоплатної медичної допомоги – повний вичерпний перелік гарантованого обсягу медичних послуг та їх вартості, який має забезпечувати та фінансувати держава на 100%;
- створити систему забезпечення якості медичної допомоги на основі стандартів медичних технологій, атестації медичних працівників, ліцензування і акредитації медичних установ;
- розробити і затвердити нормативні показники забезпечення населення стаціонарною і амбулаторно-поліклінічною допомогою з урахуванням базового стану здоров'я, що дало б можливість реорганізувати мережу лікувальних закладів;
- пов'язати фінансові можливості системи охорони здоров’я з обсягами медичної допомоги, гарантованої частиною 3 статті 49 Конституції України, мати відповідне фінансово-економічне обґрунтування, чітко визначені джерела фінансування гарантованих медичних допомог та етапи впровадження медичного соціального страхування з обов'язковим урахуванням існуючого рівня життя населення.
Тобто, для ефективного запровадження загальнообов’язкового державного медичного соціального страхування разом з законопроектом про такий вид страхування мають бути підготовлені системні зміни до Основ законодавства України про охорону здоров’я – щодо місця медичного соціального страхування у загальній системі охорони здоров’я, співвідношення державного фінансування медицини із його фінансуванням за рахунок страхових коштів тощо.
Нагадаємо, що у 2015 році у працівників відібрали можливість профілактики захворюваності, скасувавши санаторно-курортне лікування за рахунок коштів соціального страхування, тепер є намір зробити і без того недоступні медичні послуги зовсім недосяжними для пересічного громадянина. Запропонована деякими народними депутатами та урядовцями комерціалізація медицини на фоні різкого росту цін і тарифів та зубожіння населення – призведе лише до стрімкого скорочення населення та його інвалідизації.
Сподіваємось, що спільними зусиллями сторін соціального діалогу ми зможемо не допустити такого розвитку подій та створити умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування у відповідності із вимогами конвенцій МОП та Конституції України.
Управління соціального страхування
і пенсійного забезпечення апарату ФПУ
