Одним із важливих елементів ринкової системи господарювання є наймана праця.
Вартість робочої сили являє собою сукупність витрат роботодавця, пов'язаних з використанням найманої праці, та визначається обсягом життєвих благ, необхідних для забезпечення нормальної життєдіяльності людини, підтримання її працездатності, професійно-кваліфікаційної підготовки, утримання сім'ї і виховання дітей, духовного розвитку тощо.
Визначення вартості витрат на робочу силу і загальні принципи створення національних класифікацій витрат на робочу силу, проведення вибіркових статистичних обстежень з метою оцінки рівня і структури цих витрат регламентуються Міжнародною організацією праці (МОП).
Структура витрат на робочу силу за методологією МОП включає в себе прямі і непрямі витрати на робочу силу. Прямі витрати включають заробітну плату та оплату за невідпрацьований час, витрати на харчування, паливо та інші розрахунки у натуральній формі. До непрямих витрат відносяться витрати на забезпечення працівників житлом, культурно-побутове обслуговування, соціальний захист, професійне навчання, інші витрати на робочу силу та податки.
Частка витрат на робочу силу в загальній вартості витрат на виробництво та реалізацію продукції, робіт і послуг зазвичай коливається в межах 20-30%.
Департаментом з питань захисту соціально-економічних інтересів трудящих ЗКП на основі матеріалів Міждержавного статистичного комітету СНД здійснено аналіз витрат на утримання робочої сили в країнах співдружності у 2013 році, результати якого оприлюднені на сайті Загальної конфедерації профспілок за адресою http://www.vkp.ru/docs/47/565.html .
Так, за висновками фахівців, у країнах Співдружності рівень витрат на утримання робочої сили протягом 2010-2013 років залишався досить стабільним.
При цьому, основною складовою в структурі витрат була заробітна плата, яка включала пряму заробітну плату, плату за невідпрацьований час, одноразові премії та заохочення і заробітну плату в натуральній формі.
В останні роки практично у всіх країнах Співдружності в загальній структурі витрат на утримання робочої сили відбулося збільшення частки заробітної плати і зниження частки витрат на соціальне забезпечення і культурно-побутове обслуговування працівників.
Не зважаючи на зростання витрат на робочу силу в останні роки, вартість робочої сили в країнах Співдружності, як і раніше, значно нижче, ніж у країнах Європи. Так, середньомісячні витрати в розрахунку на одного працівника у 2013 році в Азербайджані склали 667 доларів США, Вірменії - 339, Білорусі (2012 рік) - 701, Казахстані - 795, Киргизстані - 283, Молдові - 373, Росії - 1442, Таджикистані - 186, Україні (2010 рік) - 473 долара США. Водночас, у 2011 році в Об'єднаному Королівстві цей показник дорівнював 3955 доларам США, Німеччині - 5731, Данії - 7023, Іспанії - 4233, Латвії - 1160, Литві - 1201, Польщі - 1563, Румунії - 898, Франції - 6105, Чеській Республіці - 2034 доларам США.
У країнах Співдружності в 2013 році в загальній сумі витрат роботодавців на утримання найманих працівників частка заробітної плати коливалася в межах 69-97%, в той час як в країнах Європейського союзу аналогічний показник дорівнював від 68% до 88%
Залежно від виду економічної діяльності спостерігаються значні коливання витрат на робочу силу серед підприємств та організацій. Найбільш високі витрати на утримання робочої сили у більшості країн Співдружності відзначаються на підприємствах добувної промисловості, де вони в 1,0-2,4 рази (в Азербайджані - в 3,9 рази) перевищують середній рівень витрат, і в організаціях, зайнятих фінансовою діяльністю (в 1,5-3,0 рази). Найбільш низькі витрати в таких видах діяльності, як торгівля, ремонт побутової техніки та послуги з проживання та харчування.
Зберігаються розбіжності у рівні витрат на робочу силу в залежності від форми власності підприємства. Більш високий рівень витрат відзначався у недержавних організаціях.
Рівень середньомісячних витрат на робочу силу залежить також від розмірів організацій за чисельністю працівників. Наприклад, в Україні у 2010 році на підприємствах з чисельністю працюючих понад 1000 осіб витрати роботодавця в розрахунку на одного працівника були в 2 рази більше, ніж на підприємствах з чисельністю працюючих до 50 чоловік.
У багатьох країнах Співдружності збільшення частки витрат роботодавців на оплату за відпрацьований і невідпрацьований час супроводжувалося скороченням частки витрат на одноразові премії та заохочення працівників, а також виплат заробітної плати в натуральній формі.
З повною версією Аналітичної записки можна ознайомитися за посиланням http://www.vkp.ru/docs/47/565.html
Департамент виробничої політики та колективно-договірного регулювання
